На мій день народження приїхали усі. Я спочатку зраділа, бо… Ну, давно ми не збиралися разом за одним столом. З минулої зими, здається.
– Ну от, нарешті, всі в зборі, – думала я, – стіл ломиться від страв, діти поряд, чого ще хотіти?
Але виявилося, діти приїхали не з добрим серцем… Коли я клопоталася на кухні, до мене зазирнула внучка Тетяна, донька мого молодшого Павла, який нещодавно пішов із життя.
Поцікавилася, чим допомогти і раптом сказала:
– Бабуль, а я тобі тюльпанів привезла.
– Так? – Зраділа я.
– Ага. Цибулини. Восени посадимо на дачі?
– Ну а як же, – посміхнулася я.
І на душі чомусь стало тепло. Внучка, як і я, квіти любить. Тільки, на відміну від мене, у неї хобі стало професією. Вона флорист і зараз мріє свою справу відкрити.
За столом все йшло добре. Але лише до чаю. Коли розрізали торт, мій син Аркадій подався вперед і поцікавився:
– Мамо, а ти про квартиру думала?
– А що про неї думати? – Не зрозуміла я. – Ти про ремонт, чи що? Ну, так, треба зробити ремонт. Фарба на стелі у ванній кімнаті посипалася, потім ще сантехніка на ладан дихає.
– Та ні, – посміхнувся Аркадій, – оформити б треба було.
– У сенсі? – Здивувалася я. – Що оформити? На кого? Навіщо?
Син дістав телефон, показав мені якісь стовпчики та підкреслені рядки, але я до ладу не роздивилася, очі вже не ті. Ну і почав щось нудно пояснювати про ринок, про податки.
– Я не тисну, якщо що, – промовив син, – просто треба все це зробити швиденько. Тобто зараз. Бо потім пізно може бути.
Уляна, моя дочка, сиділа навпроти нього.
– Пф-ф… – закотила вона очі. – Та поясни ти мамі нормально!
– А я по-твоєму не пояснюю? – Огризнувся Аркадій.
– Від твоїх пояснень мухи мруть, – сказала дочка, – і як ти тільки викладаєш у своєму коледжі? Студенти сплять усі на лекціях, напевно.
– Ну, пояснюй сама! – роздратовано буркнув Аркадій.
І Уля пояснила. Як виявилося, вони з братом давно вирішили, що цю мою квартиру, де ми зараз мирно чаювали, треба переоформити на нього. А дачу на неї. І краще зробити це зараз.
Я слухала дочку та дивилася у вікно. Я вчителювала в цьому місті майже сорок років, стосами носила додому зошити і накопичувала гроші, щоб обміняти кімнату на квартиру. А тепер за святковим столом мені діловим тоном пояснювали, як її переоформити.
Таня сиділа з краю столу і мовчала. Але по обличчю її було видно, що витівка родичів їй зовсім не подобається.
– Не рано? – Поцікавилася я у сина. – На здоров’я я не скаржусь. Щодня на третій поверх без ліфта підіймаюсь, і нічого.
Аркадій та Уляна швидко переглянулись.
– Ну, знаєш, – почав син, – у житті всяке може бути. Он у мене знайомий. Лікар, сорок років, ніколи ні на що не скаржився. Прийшов із роботи, сів у крісло і… того. Дружина та діти одні залишилися. Так що…
– Ой, та вистачить тобі! – махнула на нього рукою Уляна. – Знайшов про що говорити у день народження…
Аркадій замовк, а незабаром попрощався і пішов. Потім пішла і Уля. Таня допомогла мені помити посуд і побігла до себе.
За тиждень прийшла Уляна. Розмову вона почала здалеку:
– Ой, погода зараз яка стоїть…
Погода зараз була справді чудова. Оксамитова, не жарка, саме, як я люблю. Потім вона заговорила про свій тиск. Скаче, мовляв, зараза.
– На цукор перевірятися завтра поїду, – повідомила вона, – а то, що за справи? У моєму віці, і таке…
– Правильно, перевірся, – відповіла я.
Дочка трохи помовчала, а потім звернула до справи.
– Мамо, зрозумій… – почала вона. – Аркадій грубувато порушив питання, я знаю. Ну… Чоловік, що з нього взяти. А якщо по-доброму розібратися, квартиру йому переписати треба.
– Ну, а що? Він сімейний, як-не-як. Дачу – мені. Я поруч живу, їздитиму, доглядатиму. Грядки, дах, паркан – все треба робити. А тобі одній важко, як-не-як.
Я слухала і намагалася згадати, коли Уляна була на дачі востаннє.
Минулого літа вона заїхала на пів години, забрала банки із закрутками із льоху та поїхала. Смородину збирала Таня. З закрутками мені теж допомагала Таня. І взагалі, Таня дачу дуже любила і бувала там, чи не кожні вихідні.
– Ти хочеш, щоб ми не сварилися? – М’яко продовжувала Уляна. – Тоді поділи спадщину по справедливості, і всім стане спокійно. Тобі насамперед.
Мені стало ніяково.
– Уля, а мені ось цікаво, – промовила я, – коли ти на дачі була востаннє? Коли на грядках працювала?
– До чого тут це? – спалахнула Уляна.
– Ну як же до чого? Ти взагалі знаєш, що у мене там росте?
Уляна нічого не стала мені відповідати. Посиділа трохи та поїхала додому.
Син і дочка так і не зняли «квартирне питання» з порядку денного. Якось у п’ятницю Аркадій зателефонував і буденно повідомив, що вони із сестрою збираються приїхати до мене та «поговорити по-сімейному».
Ну а я подзвонила Тані і теж попросила бути. На кшталт групи підтримки.
Як тільки ми сіли за стіл, Аркадій почав:
– Так, ось що. Давай вирішимо раз і назавжди. Квартиру ти перепишеш на мене. Ти тут живеш, це без питання, просто потім… – він трохи зам’явся.
– Ну, щоб потім запитань ні в кого не було… Щоб мені не бігати нікуди зайвий раз… Треба оформити все, як слід. Так?
– Так, – посміхнулася я.
– О-о-от, – задоволено усміхнувся син, – а дачку… Дачку на Улю, вона стежитиме. Так?
– Так.
– Ну, ми не поспішаємо, – втрутилася дочка, – але папери краще оформити зараз, поки ти… ну, у формі.
Ми трохи помовчали. Уля та Аркадій знову переглянулися.
– А… питання можна? – несміливо промовила Уляна.
– Ну?
– Ти вже комусь щось обіцяла?
І вона подивилася на племінницю. Таня зустріла її погляд спокійно. До речі, ми з онукою взагалі ні про що не говорили. Просто Уля бачила, які у нас стосунки, і знала, що Таня любить дачу… І любить мене. От і склалося в неї.
Я теж подивилась на Таню.
– Обіцяла, – посміхнулася я.
Встала, дістала ключ від дачі і простягла внучці:
– Тримай, Танюшо. Вона твоя.
– Бабусю! – ахнула онука. – Я ж не… Я не для цього їздила, щоб…
– Знаю. Ось тому вона й твоя. У понеділок все оформимо, так?
Таня розгублено кивнула. Я подивилася на сина, потім на дочку.
– Ось так, любі. Тепер щодо квартири. По-перше, я нікуди не поспішаю. А по-друге, – у вас тут будуть рівні частки. Усе! Більше я нічого для вас зробити не можу, – я примружилась на них, – і, чесно кажучи, не хочу.
Діти не стали затримуватись у мене. Спершу попрощався і поїхав Аркадій, потім пішла Уляна.
Таня сіла біля мене і взяла мене за руку.
– Бабусю… – вона мало не плакала. – Дякую…
– По осені поїдемо тюльпани садити, – підморгнула я їй. – Поїдемо, га?
– Звісно!
З того часу минуло кілька місяців. Дачу я, як і хотіла, оформила на Таню.
Діти не дзвонять, – образилися. Може, вони мають рацію. Може мати не повинна віддавати нажите внучці, обійшовши власних дітей. Може, я справді зробила щось непоправне… Хто знає…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
