Мами не стало у середу. У четвер діти вже рахували гроші.
Їх троє: Людмила – старша, їй п’ятдесят два роки, бухгалтер, живе з чоловіком-гультяєм, рахує кожну гривню і ненавидить брата за те, що той – «мами синок».
Сергій – середній, йому сорок вісім років, бізнесмен, тричі розорявся і чотири рази одружився, зараз без роботи, з кредитами та новою пасією, яка молодша за його дочку.
Павло – молодший, йому сорок чотири роки, так і не одружився, живе з кішкою, працює в архіві, тихий, непомітний, усі вважають його недолугим.
***
Мама багатою не була. Але дещо нажила: однушка в хрущовці на околиці, дача в садовому товаристві «Дружба» (шість соток, кволий будиночок, який того й дивись розвалиться), старенькі «Жигулі» шостої моделі та капітал: двісті тридцять тисяч гривень.
На трьох – нісенітниця. Дрібниця.
Але для Люди – це ремонт у її квартирі, де тече дах.
Для Сергія – можливість видихнути та погасити хоча б частину кредитів.
Для Павла – рік без роботи, щоб спокійно сидіти з кішкою та читати книги.
Мами не стало у середу. У четвер діти приїхали все поділити.
***
Люда приїхала першою. Відчинила мамину квартиру своїм ключем, який у неї був, бо вона ж старша, вона й доглядала маму. Пройшла кімнатами, постояла біля вікна, подивилася на порожній двір.
Захотілося плакати, та не плакалося. Сльози – це слабкість. А Люда не могла дозволити собі слабкість – приїде Сергій, почне качати права. Треба бути твердою.
Вона пройшла на кухню, поставила чайник. Дістала мамині чашки – ті, допотопні, які мама не викидала, бо «вони ще хороші». Люда хотіла викинути їх, але рука не підійнялася. Налила чай, сіла за стіл, почала чекати.
Сергій приїхав за годину. З квітами. Поставив їх на стіл, озирнувся.
– Ну що, сестро? Як справи?
– Нормально, – відповіла Люда.
– А Пашка де?
– Не знаю. Не дзвонив.
– Вічно спізнюється.
– Та вже ж…
Сергій дістав із пакета пляшку, дві чарки. Налив собі, сестрі. Люда хильнула. Напій був дешевий, обпалював горло. Але Люда не скривилася. Вона взагалі не морщилася, бо давно навчилася.
Павло прийшов за дві години. З кішкою. Кішку він носив у спеціальній сумці-перенесенні. Звали її Зіна – на честь сусідки, яка її годувала, коли Павла не було вдома.
– Ти навіщо кішку притяг? – Запитав Сергій.
– Вона без мене не їсть, – сказав Павло.
– Тут матері не стало, а ти кішку притяг.
– Тут матері не стало, а ти з пляшкою з’явився.
Сергій не знайшовся, що відповісти. Люда посміхнулася сама до себе. Павло недолугий, звісно, але іноді потрапляє у крапку.
***
Вона дочекалася, доки брати сядуть, і оголосила:
– Є заповіт у нотаріуса. Я дізнавалася. Мама поділила все порівну.
– Як це – порівну? – Запитав Сергій. – Я чоловік. Я мушу отримати більше.
– По закону – порівну, – з презирливою усмішкою сказала Люда.
– По закону? Допустимо. А по совісті? Хто допомагав матері? Я!
– Ти? Ти приїжджав раз на рік, на день народження, з порожніми руками!
– Я був зайнятий! У мене бізнес!
– Який бізнес? Ти тричі банкрут!
– А ти? Ти тільки й навчилася, що памперси міняти! Мати казала: “Людо, ти не живеш, ти існуєш!”
– Мати такого не казала!
– Говорила! Я чув!
Павло сидів на дивані, гладив кішку і мовчав. Він не ліз, бо давно зрозумів, що це погано скінчиться.
– Може, вислухаємо нотаріуса? – сказав він тихо.
– Помовч, – кинув Сергій.
Павло замовк. Кішка Зіна зашипіла на Сергія. Сергій показав їй кулак.
***
Нотаріусом виявилася жінка років п’ятдесяти, з обличчям, яке бачило сотні скандалів. Вона зачитала заповіт сухим голосом: квартира – у загальну пайову власність (по 1/3 кожному), дача – у загальну пайову власність, машину – продати, гроші поділити порівну.
– Якщо не зможете домовитись про продаж, – сказала нотаріус, – доведеться звертатися до суду. Суд розділить. Але це довго та дорого.
– Я домовлюсь, – сказав Сергій.
– Я – ні, – відповіла Люда.
Павло мовчав. Він хотів сказати: “Віддайте мені мою частку грошима, а квартира і дача мені не потрібні”. Але не сказав, бо знав, що не зрозуміють. Звинуватять у тому, що він хоче обдурити. Краще мовчати. Кішка, ось вона – точно не обдурить.
***
Сергій привіз рієлтора за тиждень. Рієлтор оцінив квартиру у два мільйони.
Сказав:
– Якщо продасте швидко, візьму п’ять відсотків.
– Я не продаю! – Закричала Люда.
– Це не твоя квартира, – уточнив Сергій зі зловтіхою.
– І не твоя!
– Наша. А я – старший син, маю право.
– Ти не старший син. Ти середній. Старша – я.
– Жінки не беруться до уваги.
Люда почервоніла. Хотіла ляснути Сергія, але стрималася. Вона завжди стримувалася. Все життя. На роботі – коли начальник підвищував голос. Вдома – коли чоловік не просихав. Тут – коли брат ображав.
– Я подам до суду, – твердо сказав Сергій.
– Подавай. Я найму адвоката.
– На що? У тебе немає грошей.
– А в тебе?
– У мене кредити.
– От і плати кредити, а квартиру не чіпай.
Вони не розмовляли три дні.
***
Потім почалася дача. Сергій хотів продати її швидко, доки не згнила. Люда хотіла залишити – «для пам’яті». Павло хотів віддати сусідці, яка допомагала мамі копати картоплю.
– Ти з глузду з’їхав? – Запитав Сергій. – Віддати дачу чужій тітці?
– Вона не чужа. Вона мамі допомагала.
– Мамі вже байдуже.
– А мені – ні.
– Ти недолугий, Пашка.
– Знаю.
***
Сергій приїхав на дачу у вихідні із друзями. Влаштував шашлики, накидався, зламав двері у сараї, загубив ключі. Люда впізнала від сусідки, приїхала, влаштувала скандал.
– Ти на дачі бенкет влаштував? На маминій дачі?
– На моїй теж!
– Там мама помідори садила!
– Мама помідори садила, а я – шашлики смажу. Кожному своє.
Люда викликала поліцію. Поліція приїхала, подивилася, сказала:
– Сімейний конфлікт, не наш випадок, – і поїхала.
***
Павло сидів удома, дивився на кішку і думав: чому люди такі жадібні? Чому вони не можуть поділити те, що дісталося задарма? Мама ж нічого їм не винна.
Вона могла продати квартиру, поїхати в подорож, оздоровитися. Але вона не поїхала. Вона лишила все їм. А вони гризуться.
Павло зателефонував до Людмили.
– Людо, давай я відмовлюся від своєї частки на твою користь?
– Навіщо? – здивувалася Люда.
– Щоб ви із Сергієм заспокоїлися.
– Ми не заспокоїмося. Він хоче все собі.
– А ти хочеш усе – собі?
Люда промовчала.
– Ось бачиш, – сказав Павло. – Ви однакові.
– Не смій порівнювати мене з ним!
– Я не порівнюю. Я констатую.
Люда кинула слухавку.
***
Сергій потрапив до лікарні за три місяці. Виразка з виливом. Швидка забрала з дачі, де він знову смажив шашлики та бенкетував. Оперативне втручання, два тижні у реан імації, потім у палаті.
Люда не приїхала. Вона сказала: «За що боровся». Але Павло знав: їй соромно. Не перед Сергієм – перед собою. За те, що рада, за те, що зловтішається.
Павло приїхав. Приніс бульйон – наваристий, курячий, з локшиною. Сергій спочатку не хотів їсти – гордість заважала. Потім поїв. І… заплакав.
– Пашка, чого ти приїхав? Адже я тобі нічого доброго не зробив.
– Ти мій брат, – сказав Павло.
– Ми ж недруги.
– Я недруг для тебе. Але ти все одно мій брат.
Сергій стиснув його руку. Павло не відсмикнув. Кішку він із собою не взяв – залишив у сусідки Зіни.
***
Люда здалася за місяць. Не через Сергія – через себе. Вона зрозуміла, що ненависть її з’їдає. Що вона не спить ночами, рахує гроші, яких немає, і боїться, що Сергій обведе її довкола пальця. Вона зателефонувала до Павла.
– Паша, я згодна продати квартиру.
– Я радий, – озвався Павло.
– І дачу.
– І дачу.
– Але не йому. Я сама знайду покупця.
– Знайди.
– Ти не заважатимеш?
– Я ніколи не заважав.
Люда заплакала. Павло не втішав, бо не вмів. Він умів лише слухати та гладити кішку.
***
Квартиру продали за пів року. За два мільйони. Дачу – взагалі за кумедні гроші.
Знайшовся якийсь дивак, який захотів її відновити. Машину здали в брухт. Гроші поділили.
Люда купила нову кухню – ту, про яку мріяла десять років. Сергій погасив частину кредитів.
Павло віддав свою частку в притулок для бездомних тварин.
– Ти з глузду з’їхав? – Запитала Люда.
– Мама любила тварин, – тихо сказав Павло.
– Мама любила кішок, а не собак.
– Притулок для котів. Я перевірив.
Люда не стала сперечатися. Вона обійняла Павла. Він не чекав, але не відсторонився.
– Ти гарний, Паша, – сказала вона.
– Я недолугий, – відповів він.
– Це одне й те саме?
– Не знаю…
***
Вони не стали друзями. Надто пізно. Занадто багато сказано. Але перестали бути недругами. Раз на місяць зустрічаються на цвинтарі. Люда приносить штучні квіти, які не в’януть.
Сергій – пляшку для себе, Павло – печиво для бездомних собак, які живуть на цвинтарі.
– Цікаво, чи мама нас бачить? – запитала одного разу Люда.
– Бачить, – спокійно відповів Павло.
– І що вона думає?
– Нічого вона не думає, вона просто любить…
Сергій заплакав. Люда – ледь стрималася. Вони пом’янули маму, роз’їхалися.
Люда – в нову кухню, Сергій – до чергової пасії (кредити ще не виплатив). Павло – до кішки. Точніше – до кішок.
Їх у нього – тепер три. Стара Зіна, та двоє кошенят – решту роздали. Він назвав їх – Тиша та Спокій.
***
Люда іноді заїжджає до нього – чайку попити, кішок погладити. Запитує:
– Паш, а ти не шкодуєш, що нічого не взяв?
– Я взяв, – відповідає він.
– Що?
– Час, Людмило. У мене тепер багато часу. А у вас – кухні, кредити, сварки. Як гадаєш, хто багатший?
Люда знає, але мовчить. Чайок попиває…
Ось такий мир. І все-таки він – кращий за будь-яку сварку…
Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
