Коли я вийшла заміж за Грицька, свого житла у нас не було. Спочатку ми жили у його матері, Оксани Петрівни. Але зовсім скоро я зрозуміла, що довго під одним дахом із цією жінкою я не протягну. Ні-ні, свекруха – хороша людина. Але зі своїми дивностями.
Наприклад, вона просто божеволіє від усього старовинного. І вся її квартира більше схожа на склад антикваріату, ніж на звичайне житло для комфортного життя. При цьому прибирання вона не любить, тому всі її скарби завжди вкриті товстим шаром пилу.
Боротися з цим марно, тому я наполягла на тому, щоб ми орендували хоч і маленьку, але свою квартирку. Грошей у нас небагато: чоловік працює автослюсарем, а я бухгалтер. Спочатку було ще непогано, але незабаром дізналися, що чекаємо на малюка.
Про те, щоб купити своє житло, й мови не могло бути. Тож ми продовжили приживатись у тих умовах, які у нас були.
Зі свекрухою я практично не спілкувалася. Вона була не з тих жінок, які люблять давати своїм невісткам поради та вчити їх життю. І, чесно кажучи, я дуже цінувала її за це. Але завжди була насторожі: Оксана Петрівна могла вчудити що завгодно.
Саме так і сталося. Щоправда, мене це спочатку не стосувалося. У свекрухи раптово з’явився новий залицяльник.
Маленьке уточнення: Оксані Петрівні 61 рік, а її обранцеві на 2 роки менше — 59. Вони познайомилися на якійсь зустрічі пенсіонерів і, як каже свекруха, закохалися одне в одного з першого погляду.
Чоловік одразу ж запропонував їй переїхати до нього. Треба сказати, що він живе непогано. Має свій заміський будинок і маленьке господарство. Оксана Петрівна давно хотіла жити ближче до природи, тож погодилася на цю пропозицію одразу.
За душевною добротою вона запропонувала нам з Гришею і малюком переїхати до її квартири. Звісно, ми були лише за.
По-перше, свекруха жила у хорошому районі. По-друге, ми змогли б економити пристойну суму грошей і почати накопичувати на своє житло. На цьому й зійшлися.
Тільки через місяць життя в квартирі свекрухи я зрозуміла, що мені дуже важко. Купа старих речей, неприємний запах затхлості і багато іншого.
Тоді у мою голову прийшла цікава думка. А чому б нам не продати квартиру свекрухи, щоб докласти свої гроші та купити житло краще та новіше?
Ідея сподобалася моєму чоловікові. Тільки от свекруха від неї була не в захваті. Коли вона почула, що ми хочемо зробити, зчинився крик:
«Ну ви надумали, звичайно! Моя квартира – це святиня. Поки я жива на цьому світі, ніхто не наважиться продати її. У цій квартирі ще моя бабця мешкала. А скільки в ній краси зберігається! Ви подумали, куди все це діти далі?»
“Викинути на смітник”, – мимоволі подумала я, але вголос не сказала.
Загалом ідея з квартирою прогоріла. І тепер я не знаю, що робити. Я не хочу, щоб моя дитина зростала серед якогось мотлоху і дихала запахом з минулого століття. Як домовитися зі свекрухою?
