Все життя я вагаюся, чи не перебільшую я проблеми у відносинах із матір’ю. І от зараз також.
Мені 27 років, я незаміжня. Мешкаю від мами окреми, орендую собі житло, багато праюю. Зараз я нарешті можу впевнено сказати, що маю необхідний одяг, ліки, можливість навчатися та спілкуватися. Але так було не завжди.
Моя мати дуже черства людина. Вона ніколи не вважала за необхідне займатися повноцінно моїм здоров’ям. Або не було грошей і мати казала, що не треба зайвий раз вживати ліки. Або, ще гірше, купувала перший ліпший антибітик і давала мені. До лікарів звертарися було задорого та й часу немає.
Мені ніколи не купували одяг, який би мені подобався. А траплялося і гірше, мені не купували одяг відповідно до сезону. Я пам’ятаю зиму до мінус 15 і я в осінньому піджаку: і перед друзями соромно, і холодно, аж боляче.
Ще більш нецікаве питання для матері – це моє навчання. Я могла вступати куди хочу, або ж не вступати взагалі. Фінансово допомагати із навчанням після школи мати не збиралась ніяк.
І найважче для мене – це відсутність теплих розмов. Я мала злягти від болю, щоб мати помітила, а от просто сказати було якось недоречно між нами. Мати не знала, які я маю проблеми, які страхи, де мені потрібна допомога чи підтримка. Вона вважала себе правильною матір’ю, бо годувала мене і нікуди не відпускала, щоб нічого не трапилося.
Я відчувала потребу в матері і найгірше, що це при матері поруч. Мені іноді здавалося, що дарма я так думаю погано про неї, можливо у нас дійсно немає грошей на одяг, навчання, щось іще… Але я б радше не їла щодня м’ясо, але мала хоча б один хороший комплект одягу.
А коли врешті-решт траплялися епізоди і мати купували мені щось з одягу, то вона робила це без мене. Вибирала, як вона каже “добротну” річ. Я хотіла яскравий легенький пуховик, як у всіх дівчат, мені ж притягнули бозна звідки засмоктану чорну шубу. Дівчата ходили на ринок приміряти щось гарне з батьками, а мені мама несла щось “чому зносу не буде” з секонд-хенду. Декілька разів навіть виявлялося, що річ була хлопчачою.
Я вивчила себе сама. Працювала і навчалася заочно. Якось з універу зателефонували матері, щодо моїх проблем з оплатою. Вона їх послала куди подалі. І навіть не поцікавилася, чи я взагалі справляюся. Десь так. Але можете мене привітати – у мене дві вищі освіти.
Зараз я турбуюся про себе і маю близьких людей. Нарешті, мені є з ким розмовляти. Мати ж як і раніше не цікавиться моїм життям. Я прямо бачу, що вона не слухає. Але радо хвалиться сусідам мною – виростила, вивчила…
Останній раз, коли я приїжджала, то шукала у мами підтримки. Щось сталося неприємне і мені хотілося з кимось розділити біль. З кимось близьким. Але не вийшло. Я починала розмову декілька разів, але мати переводила тему або взагалі йшла із кімнати.
Зараз у неї живе жіночка з двома малюками. Інна моїй матері дуже вдячна, а у мами тільки і розмов, щодо переселенки і її близнят. Іноді хочеться закричати, що “Це Я, Я – твоя дочка. Подивись на мене”. Але навряд чи мати і тоді мене помітить.
