Коли моя мати розійшлася з батьком, мені було вісім років. Як виявилося, у нього була давно інша родина, куди він і пішов. З нами він вважав за краще більше не спілкуватися.
Мама якийсь час жила сама, намагаючись усіма силами зробити так, щоб я нічого не потребувала, працюючи на двох роботах. Мені зовсім не вистачало кохання, уваги та турботи. Я росла самотньою дитиною, скривдженою на весь білий світ.
Потім мати познайомилася з чоловіком, який досить швидко переїхав і став жити з нами. Звали його Іван. Мені він одразу не сподобався. Занадто грубий, самозакоханий, він голосно розмовляв і переважно нецензурними словами.
Зі мною Іван теж не був лагідний, міг і накричати, і ляпаса дати. Мама моя все це бачила, але ніяких дій не робила. Вона вважала, що той чинить правильно, виховуючи мене. Я намагалася уникати вітчима і все частіше проводила час у бабусі.
Коли я стала старша, то припинила мовчати. У ті моменти, коли відбувався якийсь конфлікт, навчилася давати відсіч. Це дуже сильно дратувало вітчима, адже він більше не міг командувати мною.
Якось, раніше повернувшись зі школи, я виявила, що будинок закритий зсередини. Мама була на роботі, відповідно вдома був Іван. Постукала кілька разів у двері, але мені так ніхто й не відчинив.
Тоді я обійшла навколо будинку, залізла на лавку, що прямо під вікнами та зазирнула всередину. Переді мною постала картина, де Іван спав на дивані в обіймах якоїсь незнайомої жінки.
Перебуваючи у величезному подиві, я тихо зістрибнула з лави та прямо кинулася до мами на роботу.
– Що ти тут робиш? – здивовано спитала вона, побачивши мене на порозі свого кабінету.
– Пішли швидше додому, ти негайно маєш це побачити! – голосно сказала я.
– Що побачити? – дивувалася мама. – Ти щось наробила?
– Так, тобто ні, – хвилюючись, плуталася я в словах. – Іван привів до нас додому якусь жінку. Вони сплять на нашому дивані!
– Що ти вигадуєш! – Почала підвищувати голос мама. – Навіщо ти брешеш і намовляєш на Івана?
– Нічого я не брешу! – На емоціях прокричала я. – Ходімо швидше додому, сама все побачиш!
Мама недовірливо подивилася на мене, але все ж, відпросившись у начальника, пішла зі мною додому.
Зайшовши у двір, я помітила, що вхідні двері, які були зачинені, зараз відчинені навстіж. Ми увійшли до будинку, і мама прямо попрямувала до кімнати, де я бачила Івана з жінкою. Різко відчинивши двері, ми побачили Івана, що лежав на дивані та дивився футбол. Жодної жінки поряд не було.
– Ну і навіщо ти це зробила? – нервово крикнула мама. – Ти що, вирішила з мене знущатися?
Я розгублено дивилася на неї, то на Івана.
– Що трапилося? – як нічого не сталося запитав вітчим.
– Де жінка, з якою я тебе бачила? – не стримуючи емоцій, прокричала я. – Відповідай, куди вона поділася?
– По-моєму, ти мариш, – огидно посміхнувся Іван, – я взагалі не розумію, про що ти говориш.
– Мамо, та повір же ти мені! – Не могла заспокоїтись я, – Я кажу тобі правду! Почуй мене нарешті!
Мама дивилася на мене, намагаючись зрозуміти по моїх очах, брешу я чи ні.
– Не вір їй, – звернувся Іван до моєї мами, – вона спеціально це робить, щоб ти мене покинула, мститься мені за те, що я її виховую.
На мій превеликий жаль і розчарування, мама, звернувшись до мене, сказала:
– Як тобі не соромно?! Якби не Іван, не відомо, як ми з тобою зараз жили б. Ти маєш дякувати йому за те, що прийняв тебе як свою.
Я здивовано дивилася на матір. Невже вона повірила цьому зухвалому самозакоханому зраднику, а не своїй рідній дочці.
Не бажаючи більше ні хвилини залишатись у цьому будинку, я зібрала свої речі та переїхала жити до бабусі. Якщо мамі подобається жити в ілюзії та обмані, заради Бога, але тільки без мене.
Бабуся – це єдина людина, яка мені повірила. Вона підтримала мене у цій ситуації та дозволила залишитися в неї. Мама була не проти, а Іван дуже зрадів.
Я закінчила школу, потім університет. За цей час мама мені жодного разу не зателефонувала, навіть із днем народження не вітала. Усі питання вирішувала через бабусю.
Знаю, що з Іваном вони розійшлися. Одного разу вона все-таки застала його з іншою жінкою. Але налагодити спілкування зі мною вона так й не спробувала. Не знаю, що їй завадило. Можливо, гордість, а може, почуття провини переді мною.
Я ж, у свою чергу, просто не хотіла нав’язуватись, та й образа давала знати про себе. Нині це почуття трохи притупилося. І тепер я думаю, а чи варто після стількох років налагоджувати стосунки з мамою? Вона ж наче найближча і рідна для мене людина. Хоча ця людина викреслила мене зі свого життя і, схоже, забула, що має дочку.
