– Дашо, мені треба поговорити з тобою.
Роман сидів на кухні, упираючись ліктями в стіл і опустивши очі. Ґудзик на манжеті його сорочки крутився між його пальцями туди-сюди, туди-сюди. Сорочка була гарна, блакитна, з тих, що він купував собі, навіть коли холодильник був порожній.
Але того вечора Роман мав інший вигляд. Плечі осіли, голос тремтів, звичайна самовпевнена посадка голови кудись зникла.
Він говорив тихо, перескакуючи з одного на інше, то про борги, то про якісь зобов’язання перед бізнес-партнером, то знову про борги.
Я стояла біля раковини з мокрими руками. Звісно, я розуміла, до чого він веде. Він сказав:
– Мені потрібне все, що в тебе є! Я поверну. Присягаюся, Дашо, я поверну.
Конверт із грошима лежав на верхній полиці шафи. Я відкладала туди з кожної зарплати, доки колеги купували собі одяг чи їздили у відпустку. Зошит з розрахунками лежав поруч.
Я дістала конверт, поклала на стіл перед Романом. Той узяв гроші не одразу.
– Я поверну, – повторив він.
Я кивнула.
Незабаром про це дізналася мати. Ми жили разом у її квартирі, про що вона нерідко нам нагадувала.
– Значить, у тебе гроші водяться, – сказала вона з докором, наливаючи собі чай.
На столі біля цукорниці лежали пігулки. Вона помітила мій погляд і згребла блістери в кишеню халата.
– Ну, якщо чоловікові конверти роздаєш, то й матері не гріх допомогти. Я тут одна кручуся, між іншим.
То було не прохання, а вимога!
Щомісяця після зарплати мати зустрічала мене у коридорі. Не питала «як справи», не пропонувала чаю, а вимагала гроші.
Стояла, підібгавши губи, з тим своїм вічним виразом обличчя, від якого хотілося вибачитись незрозуміло за що. Капці її стукали коридором, задаючи ритм всій квартирі: стук-стук-стук, – мати йде, приготуйся.
Зрозуміло, я не сперечалася. Все життя не сперечалася, скільки себе пам’ятала. Мати виростила мене сама, на одну зарплату. Хто я така, щоб їй відмовляти?
Тільки одного разу я віддала не все. Мати перерахувала купюри, поворухнула губами, підняла на мене очі.
Я чекала на крик. Але вона підібгала губи ще дужче, розвернулася, і капці її застукали геть коридором. Двері її кімнати зачинилися тихо і м’яко.
З того часу так і повелося, я віддавала не все. Так і накопичилася сума, яку я зрештою віддала чоловікові.
Цього вечора після розмови з Ромою я сиділа на кухні одна і рахувала, скільки залишилося на їжу до кінця місяця. Зошита більше не діставала.
Ми з чоловіком давно мріяли про своє житло, але тепер, видно, мрія про квартиру, хай навіть орендовану, здавалася чимось з іншого життя, з кіно, яке подивився і забув.
А потім зарплатню мені урізали вдвічі. Криза вдарила по нашій конторі, половину людей скоротили, решта – сильно просіла в грошах.
Нова сума на картці виглядала так, ніби хтось стер зайві цифри гумкою.
***
Роман не повертав мені грошей. Він взагалі не заговорював про це і вдавав, що конверта не було. Що того вечора на кухні теж не було. Я чекала. Потім перестала чекати.
Мати тим часом стала нестерпною. Зарплата моя зменшилася, а її вимоги залишилися незмінними. Коли я сказала, що більше не можу давати їй таку суму, як раніше, вона подивилася на мене так, ніби я вкрала в неї гаманець.
– А куди ти гроші подінеш?
Я намагалася пояснити про скорочення, про урізаний оклад. Вона не слухала. Вона взагалі не вміла слухати, вона могла тільки говорити, як радіо, яке не вимикається.
***
Я прийшла з роботи, а в коридорі тупцювала Рита, наша сусідка через стінку. Вона зайшла попросити сіль чи сірники, щось із цих вічних сусідських дрібниць.
Мати відразу при ній голосно сказала мені:
– Ти не дуже розумна людина, Дашо! Сама винна! Навіщо чоловікові гроші віддала? Чому мені раніше добре допомагала, а зараз не хочеш? Хотіла бути гарною для всіх? Ну так і розплутуй тепер! За все треба платити!
Рита відвела погляд убік, і від цього мені стало ще гірше. Мати кашлянула і продовжила:
– З’їжджайте! Усе! Мені набридло годувати трьох нахлібників!
Я стояла в коридорі між матір’ю та сусідкою, з сумочкою в одній руці та з пакетом продуктів в іншій. Я машинально переклала пакет в іншу руку і відразу, при Риті, спокійно дивлячись матері в очі сказала:
– Я пам’ятаю кожну гривню, яку принесла в цю квартиру. А ти? Ти ж нічого не принесла! І після цього я нахлібниця?
Мати хотіла відповісти, але тільки проковтнула, відвернулась і пішла до своєї кімнати. Рита тихо пішла до себе.
Наш із Романом син Артем сидів у вітальні та грав на планшеті. Може, він чув бабусині слова, а може, ні. Я сподівалася, що ні.
***
Вночі Роман зібрав речі. Я прокинулася від звуку блискавки на дорожній сумці, але не гукнула його. Хай іде. На ранок у шафі залишилися тільки мої речі, та Артема.
Він не попрощався. Ні зі мною, ні із сином. На тумбочці залишився зарядний провід від телефону. Я лишилася жити в матері. Не тому, що хотіла, а тому, що з моєю урізаною зарплатою наймати житло не було на що.
Перші дні я ще набирала номер чоловіка. Він відповідав через раз, голос був бадьорий, з фоновим шумом якогось кафе чи вулиці. Нове місто, нове життя.
Коли я спросила про гроші, він сказав:
– Даш, ну… я зараз сам на нулі. Як влаштуюсь нормально, звичайно, допоможу.
Цього не сталося. За кілька тижнів він припинив брати слухавку. Я бачила його фотографії у соцмережах. Судячи з них, жив він непогано.
Мати не пом’якшала. Ходила по квартирі, грюкаючи дверцятами шаф, ніби ті теж були в чомусь винні. Щоразу, проходячи повз нашу кімнату, кидала щось. То пошепки, то на повний голос, залежно від настрою.
Якось вона сказала:
– Хотіла бути гарною для всіх? Молодець! Тепер спробуй вижити у всьому цьому бардаку. Хоч би для сина.
«Хоч би для сина» – вона повторювала це, як приспів, як заклинання, як мантру.
Артем мовчав. Не питав про тата, не плакав, не закочував істерик. Малював. Щовечора сідав за стіл, діставав фломастери та малював будинки.
Різні: великі, маленькі, із трубою, без труби, із парканом, із садом. На кожному підписував одне слово: наш. Друковані літери, старанно, з натиском.
Якось мати сказала «з’їжджайте» при ньому. Не кричала, просто сказала, спокійно і буденно, як «вимкни світло». Артем подивився на неї, а потім на мене. Підвівся, мовчки одягнув на плечі свій рюкзак і підійшов до дверей.
Не плакав, не питав «куди». Просто підвівся, взяв своє і пішов.
Мені довелося його зупинити, пояснити, що ми поки що нікуди не йдемо, що ще не час. Він зняв рюкзак, сів за стіл, взяв фломастер. І намалював ще один будинок.
Я вирішила того вечора, що до літа ми поїдемо. Чого б це не вартувало.
***
Збирати при маленькій зарплаті – це як наповнювати ванну чайною ложкою. Щомісяця я відкладала скільки виходило, і економила при цьому на всьому. Рита заходила, не часто, але заходила. Іноді вона приносила продукти, інколи ж – дитячі речі.
Звідки вона брала дитячий одяг, я не знала і не питала, а вона не розповідала.
***
Коли зацвів бузок за вікном, у мене набралося на перший місяць оренди. Квартирка знайшлась маленька, але досить затишна. А найголовніше – ніхто не стукав капцями по коридору і не шипів «нахлібники» через стіну.
Ми переїхали у суботу вранці. Я винесла сумки, Артем ніс рюкзачок. Мати стояла в коридорі зі схрещеними на грудях руками. Не допомогла, не попрощалася, тільки кашлянула нам услід.
Перший вечір у новій квартирі був спокійним. Артем малював свої будинки, а я дістала зошит, відкрила на чистій сторінці та почала новий стовпчик: витрати, доходи, залишок…
Рита прийшла на новосілля з тортом, купленим у кулінарії біля метро, та з пляшкою лимонаду. Я була рада її бачити.
***
Мати зателефонувала за три тижні після нашого переїзду. Голос її був тихий, не звичний. Так тихо вона говорила, коли їй було зовсім погано.
Вона говорила і час від часу кашляла.
– Дашо, мені потрібна допомога. На обстеження записали, а гроші… Грошей нема. Зовсім.
Я мовчала і дивилася на малюнок сина. Будинок без підпису, просто будинок.
– Даш?
– Пам’ятаєш, що ти сказала? – Запитала я. – За все треба платити. Сама розгрібай цей бардак. Пам’ятаєш?
Пауза. Кашель. Знову пауза.
– Ось і плати, мамо! Я заплатила своє. Сповна!
Я поклала слухавку, і на душі в мене стало дуже тихо та порожньо.
Наступного дня мені зателефонував Роман. Голос у нього був тьмяний і млявий. Почав він здалеку, про життя, про труднощі, про те, що не склалося в новому місті. Я слухала, і він дійшов до суті:
– Даш, може, врятуєш? Тимчасово, я віддам…
Та сама інтонація, той самий спосіб. Тільки ґудзик на манжеті смикати було ні перед ким, через слухавку не видно.
Я хотіла було попросити спочатку повернути те, що він позичав раніше, але передумала, мовчки натиснула «відбій» і відклала телефон. Потім підвелася, пішла на кухню і поставила варити суп.
Артем сидів у своїй кімнаті та малював.
Мати більше не дзвонила, Роман теж.
Зошит мій лежав на столі, там височіли нові стовпчики, накопичувалися нові цифри. За вікном відцвітав бузок, життя тривало…
Я відмовила хворій матері, повторивши їй її ж слова. І не задумалася, а чи правильно платити людям їхньою ж монетою, навіть, якщо це може коштувати комусь здоров’я? як ви вважаєте?
