– Скільки? – Витріщила очі Олена. Двадцять три запрошених? Володю, ти в собі? Сам же говорив, що машина стара – що ремонтувати дорого, що нову купляти – ще дорожче. І двадцять три гостя! Та у нас на весіллі було п’ятнадцять!
– Ой, не починай, – Володя скривився. – Це не весілля, а ювілей. Тридцять п’ять! – Тридцятий день народження я вдома святкував, з грошима туго було, сорок, я чув, не відзначають. Так що, ні!
– Цей ювілей я хочу відсвяткувати як слід. І в ресторані.
– Я все розумію, але стільки народу… Вов, ти добре подумав? Ми ж стільки грошей вбухаємо на це… Може все-таки ще подумати? Може, менше народу запросити?..
Володя важко зітхнув. Ну от як із цими жінками розмовляти, якщо вони не розуміють елементарних речей? Правильно кажуть, що у чоловіків і жінок мізки влаштовані по-різному. Ось Олена.
Начебто не дурна. З вищою освітою. Економіст. Працює. А як думає? Як тітка, що на ринку фруктами торгує.
Тільки миттєву вигоду бачить: підкладе гнилий персик покупцю і радіє, що викидати не довелося. А про те, що наступного разу цей покупець не прийде до неї, навіть не думає.
Ось і Лєнка така сама. Гроші вона порахувала! На машину, бачите, збираємо! На ресторан, чи бачите, витрачати шкода!
А те, що цей день народження набагато більше користі може принести, ніж машина, чомусь не замислюється. Гаразд, дружина таки. Потрібно спробувати ще раз пояснити.
– Олено, – спокійно почав він. – Ти не розумієш. Це не просто свято! Це важливий захід. І кличу я людей не просто так.
– А як?
– Не будь такою наївною. У нашому світі далеко не все вирішують особисті якості. Ти можеш закінчити інститут із червоним дипломом і піти пиляти нігті в салоні. Або бургери продавати. Просто тому, що в тебе немає зв’язків.
– А у тебе є?
– А я про що?
І Володя, звіряючись зі списком, коротко розповів про кожного запрошеного.
– Начальник – зрозуміло. Керівник групи – теж. А ось далі – найцікавіше. Михайло Іванович з роботи – від нього залежало, кого відправляти на курси підвищення кваліфікації коштом організації, а кого – ні. Тетяна Андріївна – найкраща подруга головного лікаря поліклініки. Майстер з автосервісу…
– Почекай! – підняла долоні Олена. – Я нічого не розумію. Ну, припустимо, начальник… Але яка поліклініка? Який автосервіс?
– Ми лікуємося в приватній клініці, а в автосервісі ти все одно гроші платиш.
– Я ж говорю – жінко! Ти що, не розумієш, що навіть за гроші ставлення дуже різне до “своїх” і до людей “з вулиці”?
– Можна запчастину чекати майже місяць, а можна – тиждень. Можна в черзі на ремонт машини простояти три дні, а можна – годину. Ну а про медицину я взагалі мовчу, сама розуміти повинна. Відношення!!!
– Вибач, ні. Не розумію. Вов… Це ж твоє свято. А збирати малознайомих людей… Годувати-поїти, щоб вони “може бути” тобі потім допомогли…
– Мені здається, накопичити грошей на покупку нової машини якось… Реалістичніше. Може все-таки ще подумаєш над списком гостей, поки є час? Може, хоч трохи скоротити?
– І, до речі, чому ти не покликав Євгена? Ви ж із ним з інституту дружите. А Леся? Її то чому не покликав? Я вже не говорю про те, що ти й маму свою до списку не вніс.
– Мама свою квартиру Леські заповіла, – байдуже знизав плечима Володя. – Типу, я ж отримав у спадок від батька цю, так що так справедливо буде.
– Ну і сенс мені матір запрошувати? Тим більше у неї тиск. Вона шум не любить. Я потім до неї з тортиком заїду. А Леська …
– Ну ти серйозно? Розведена з двома причепами! Та вона сама ледве кінці з кінцями зводить, яка від неї користь?
– Вона ж твоя сестра!
– Так я ж говорю – куплю тортик, посидимо по-сімейному. З Леською і з матір’ю. А Женька що? Так, раніше багато спілкувалися, поки у нього своя бригада була – він мені ремонт тут робив. А тепер який сенс? Травму отримав, недієздатний, з паличкою ходить…
Олена слухала чоловіка та усвідомлювала, що зовсім не знає його. За ті два роки, що вони були знайомі, та за рік їхнього шлюбу, вона навіть й припустити не могла, що він може так думати, так ставитися до людей.
– Ти страшна людина! – тихо промовила вона.
– Я? – розреготався Володя. – Подвійні стандарти?.. А мамі своїй ти теж кажеш, що вона страшна людина?
– А мама тут до чого?
– Ну як же? А хіба не твоя мама розповідала, що товаришує з викладачем інституту, де ти навчалася? З твоїм науковим керівником? А найкраща подруга у неї хто? Жіночий лікар?
Олена здивовано подивилася на чоловіка:
– Ти серйозно? З тіткою Сонею мама зі школи дружить. Вони десять років за однією партою сиділи. Ти дійсно думаєш, що у мами вже тоді розрахунок був?
– Так, вони обидві збиралися в поліцію йти служити, кінологами. А з Юрієм Миколайовичем, моїм керівником, моїм керівником, мама познайомилася на захисту мого диплома. Так, вони спілкуються і дружать сім’ями. Тільки я інститут вже давно закінчила.
– Ну так, ну так, – це ж інше… Все з тобою зрозуміло!..
Олена здригнулася від думки, що раптом прийшла в голову.
– Вов, – обережно промовила вона, – скажи, будь ласка, а коли ти дізнався, що мій тато – головний інженер вашого підприємства? Коли я тобі розповіла про це? Чи, все-таки… раніше? До нашого знайомства?..
Володя здригнувся і відвів очі.
– Оце так поворот! Отак живеш з людиною, і навіть не здогадуєшся, до певного часу, кого на грудях пригріла!
Як би ви вчинили в цій ситуації? Слушно міркує чоловік? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
