Ось і я зібралася з духом і наважилася написати свою життєву історію. Зараз у мене є все – улюблена сім’я, люблячий чоловік, коханий і рідний, донька наше маленьке щастя, свій будинок і тихе спокійне життя. І жити б і радіти, та не можу. Як і у всіх, всі мої біди тягнуться з самого дитинства, і я досі не можу з ними впоратися.
Коли мені було 13 років, мої батьки розлучилися, мого брата відправили до спеціалізованого інтернату, мене відправили вчитися до гімназії за типом інтернату (вчилися і жили там, когось забирали додому на канікули, а хтось там і залишався, наприклад, я).
Батько до останнього боровся з матір’ю за нас із братом, але зрада матері та онкологія зупинили його назавжди. Для мене це все стало трагедією, розвал сім’ї та зрада матері, розлучення з улюбленими братом та батьком, все це стало для мене страшним ударом шоком та трагедією. Моя психіка була зламана.
А мама купалася у своєму новому «коханні та сім’ї», мені в рідкісні зустрічі твердила, що я повинна зрозуміти, що вона теж хоче бути щасливою, а з приводу батька твердила, що це життя і всі ми рано чи пізно підемо. Про брата говорила, що там йому добре, що там з ним такі самі, як він.
Мати стала для мене монстром, я її зненавиділа. Про нового чоловіка матері промовчу, про таких навіть не хочеться говорити. Поки я вчилася і намагалася впоратися зі своїми психологічними травмами, стався новий удар, в інтернаті сталася пожежа і брата теж не стало.
І я знову зламалася, біль був страшний. Кілька років у страшній депресії, зі мною працював психолог, але результату не було, а потім навчання закінчилося і я поїхала до іншого міста.
З матір’ю всі контакти обірвала, я не могла її бачити і чути, не могла її за все це пробачити, та й просто біль ще була дуже сильною, а мати була її причиною.
І ось минуло 15 років. Декілька років роботи з психологом, робота над собою, нове життя без минулого, і я зустріла свого чоловіка, ми довго зустрічалися він довго і вперто мене домагався, і ось у нас сім’я.
Але минуле не відпускає, комплекси, переживання і страхи, нікуди не поділися, я боюся втратити свою сім’ю, дуже сильно через все переживаю, дуже близько сприймаю все до серця. І ніяк не можу впоратися зі своїми дитячими страхами та травмами.
Я знову ходжу до психолога, знову працюю над собою, і начебто є результат, але минуле воно нікуди не йде, почуття провини (що не захистила брата і не змогла допомогти батькові), страху (що все повториться) і болю, не відпускають. А жити з цим дуже важко.