Сказати, що мати заощаджує – це нічого не сказати! Речі носить не те, що по пару років, а десятками років, у неї навіть є такі сукні, які я пам’ятаю ще з дитинства.
М’ясо вона не їсть, солодке теж, живе тільки на кашах та супах, іноді може собі дозволити курку. Гостей у неї практично не буває, адже їх треба частувати. Навіть онуки, й ті дуже рідко приходять.
Вона кричить буквально за все, якщо хтось довго тримає відкритий кран, або забули випадково вимкнути світло. Це так, більшість людей похилого віку такі.. Та все б нічого, якби це не доходило до маразму.
Лікар виписав їй ліки проти тиску, і їх треба приймати по таблетці на день. Але вона навіть тут примудрилася заощаджувати, п’є по пів таблетки на день, мовляв, так на довше вистачить. А потім що?
Напади починаються, тиск під 200, а лікарям вона бреше, що приймає все, як належить. Кошмар А що, такі дорогі ліки? Ну не те щоб дуже дорогі. На місяць на них потрібно виділяти близько тисячі гривень.
Але з її пенсією ця сума посильна. Господи, ну вона ж старенька, кажуть мені знайомі, хіба ти не можеш купити їй ці ліки? Знаєте, скільки я наслухалася такого?
Кажуть і ліки купи, і речі та взуття, і продукти, щоби мама добре харчувалася. А я чисто з принципу цього робити не буду. У неї на рахунках лежать сотні тисяч гривень, вона сама про це твердить, але, попри це, вона досі кудись збирає.
Щомісяця у банку на депозит кладе гроші. А навіщо їй збирати? Чи збирається щось дороге купувати? Ні, вона просто дуже любить робити з себе артистку.
Ось коли її питають друзі, сусіди, знайомі про те, чому вона ходить як безхатько, і у всьому собі відмовляє, вона розповідає їм, що допомагає мені виплачувати іпотеку за квартиру.
А вона справді тобі допомагає, запитаєте ви? Ага, звичайно, перша біжить, аби допомогти! Вона жодної копійки нам не дала.
Я сама по роботах із вісімнадцяти років, грошей у неї я ніколи не брала, чоловік нормально заробляє. Ми й не вимагаємо нічого, не просимо, самі потроху виплачуємо цю іпотеку, нам трохи залишилося.
Мене тільки дратують ці знайомі, які вказують, що я маю допомагати матері, та забезпечувати її. А я робити цього не буду! Вона без проблем може купити собі все, що захоче!
А якщо не хоче, то значить їй комфортно ходити в дірявому взутті і їсти прісну вівсянку на воді. Я не відніматиму грошей у своїх дітей для того, щоб моя мати зайві гроші ставила в банк.
У мене двоє своїх дітей – 12 та 7 років. Ми всі разом мешкаємо у двокімнатній квартирі, за яку виплачуємо іпотеку. Але при цьому ми не дуже поспішаємо її виплатити, бо вважаємо, що жити треба тут і зараз.
Ми без проблем можемо поїхати відпочити кілька разів на рік, купити брендовий одяг, та нові гаджети. Не сказати, що ми прямо шикуємо, але іноді дозволяємо собі такі вільності.
Але якби цього не було, то давно б вже виплатили іпотеку, і забули про неї. Ну а навіщо жити із затягнутими поясами? Ми не хочемо ні в чому відмовляти собі.
Ну так, нехай виплатимо ми цю іпотеку через п’ять років, ну нічого страшного, зате зараз ми побачили світ, за кордоном були, хоч і без чоловіка, і якщо все буде добре, то й далі подорожуватимемо.
Чоловік мій добре заробляє, та і я працюю, тому іноді ми можемо собі дозволити такі розваги. Але на тлі того, що моя мама, Людмила Іванівна, ламає пігулки на дві частини, економить на всьому, практично не включає світло, і не доїдає, виглядають ці наші подорожі не дуже.
Як їй донести, що нам від людей соромно, що вона могла б і не бідувати, бо дохід у неї хороший, та й заощаджень на дві квартири в новобудовах, як мінімум.
Вона колись встигла багато років попрацювати на Півночі, через це отримує підвищену пенсію. Крім цього, їй виплачують гроші за чоловіка, та й пільги теж є.
Якщо все порахувати, то непогана така сума набігає, десь, як середня зарплатня в Києві. Найбільше в цій ситуації дратує те, що вона каже, що накопичує це все для мене та онуків, і коли її не стане – це все дістанеться нам.
Навіть усім родичам встигла про це розповісти, на нас тепер дивно дивляться. Кажуть, що вистачить нам сидіти на шиї у матері, мовляв, зі своєю іпотекою ми її зовсім загнали.
А коли я починаю їм розповідати, що ми не сидимо у неї на шиї, то вони не вірять. Але мені вже байдуже, нехай думають, що хочуть. І мама теж нехай розпоряджається грошима так, як їй завгодно.
Може їх далі накопичувати, може почати витрачати, чи зовсім віддати до якогось притулку. Але я не буду її утримувати, й купувати їй продукти та ліки! Це моє останнє слово! Як думаєте, я правильно чиню?
