– Не влаштовуй драму: збери найпотрібніше і з’їжджай, Альбіні з чоловіком кут потрібніший! – Захар ступив у вітальню без стуку і навіть не зменшив крок.
Шкіряна куртка навстіж, зв’язка ключів від старої іномарки крутиться на пальці. Він окинув кімнату швидким поглядом, ніби оцінював метраж перед терміновим обміном.
Мая не ворухнулася. На письмовому столі перед нею біліли креслення дорожнього полотна та кошторисні відомості. Здати розрахунки в проєктне бюро потрібно до дев’ятої ранку в понеділок.
– Ти дверима не помилився, Захаре?
– Ні краплі, – він звалився в глибоке крісло біля торшера і витягнув брудні черевики прямо на світлий ворс паласа.
– Я прийшов вирішити сімейне питання. По-доброму, по-людськи.
– У суботу вдень? Без дзвінка?
– А коли мені розсиджуватись? У нас біда трапилася. Альбіну з Кирилом із орендованого житла виставили. Господар замки змінив за три місяці боргів. Куди їм подітися? На вокзалі ночувати накажеш?
Мая відклала олівець і піднялася з-за столу. На ній був простий брусничний джемпер, рукави закочені до ліктів. Вона заклала руки за спину і подивилася на непроханого гостя впритул.
– А до чого тут моя квартира?
– Як до чого? – Захар навіть крутити ключі перестав, щиро обурюючись на таку незрозумілість.
– Ти сидиш тут одна у двох кімнатах! Робота є, зарплата хороша, чоловіка нема, дітей немає. А у сестри критичне становище!
– Альбіна мені не сестра. Вона дочка Римми від першого чоловіка. Мені вона абсолютно чужа людина!
– Ось не починай черствість включати! – Захар досадливо скривився. – Ми десять років однією сім’єю прожили. Мати за твоїм батьком, між іншим, до останнього подиху доглядала!
Мая трохи підняла брови. Про цю мачухину турботу вона пам’ятала щохвилини.
Римма Василівна цілими днями зітхала на дивані, пила валеріанку і скаржилася на тиск, що підскочив. Вона без кінця вимагала путівки у профілакторій та грошей на санаторне лікування.
А возила батька до лікарів, стояла в чергах поліклінік і чергувала в стаціонарі сама Мая.
Ні Захар, ні Альбіна у лікарняному відділенні за два роки тяжкої хвороби батька так жодного разу й не з’явилися.
– І як саме ти пропонуєш вирішити це питання? – спитала вона крижаним тоном.
– По совісті пропоную, – Захар подався вперед, поклавши лікті на коліна. – Звільни хату на пів року. Зніми собі маленьку студію або у подруги перекантуйся.
– Гроші в тебе водяться, не збіднієш за пару місяців. Алька спокійно доходить термін, народ.ить, Кирило знайде роботу, борги роздасть. Потім буде видно.
– Зняти собі студію? Маючи власне житло?
– Ну, а що такого? – Він розвів руками з виглядом скривдженої невинності. – Треба допомагати близьким! Ти жінка самотня, тобі одній хороми без потреби. А там ціла родина на межі вулиці.
– Чудова щедрість за чужий рахунок!
– Я знав, що ти з півслова все зрозумієш, – сказав Захар.
– Давай, Маю, збирай сумку, – не тягни гуму. Вони внизу в машині сидять, Кирило багажник стереже. Я допоможу коробки спустити, якщо треба.
Мая зробила крок уперед.
– Вони вже сидять унизу на подвір’ї?
– А сенс час гаяти? – Він потер долоні з діловим азартом. – Я матері твердо пообіцяв, що сьогодні питання закрию. Мужик сказав – мужик зробив.
– Якщо ти такий добродій, чому до себе їх не оселиш? – поцікавилася вона буденним тоном. – У вас із Стасею трикімнатна квартира. Живете удвох, місця з надлишком.
Захар скривився так, начебто розкусив кислий лимон.
– До мене не можна. Стася категорично проти сторонніх у будинку. Та й теща з передмістя щовихідних приїжджає з ночівлею. Ти не порівнюй!
– Зрозуміло. Значить, твоїй дружині чужі люди заважають, а я зобов’язана піти на вулицю і за оренду платити?
– Майко, ти берега не плутай! – голос Захара миттєво огрубів, фальшива приязнь злетіла без сліду.
– Ця квартира взагалі батькові належала. Його більше немає. Значить, житло спільне, родове! Мати має повне право на свою законну частину. І вона цю частину поступається Альбіні!
– Ось як? І на якій же підставі?
– На самій прямій! Впиратимешся – підемо в суд. Мати подасть заяву, ми виділимо її частку, і Алька заїде сюди з державними виконавцями.
– Тільки тоді ти вже ні гривні не вигадаєш, ще й судові витрати повісимо на тебе!
Мая перевела подих. Нахабство цієї людини не знало жодних меж.
Вона підійшла до заскленої шафи біля стіни, відчинила нижні дверцята і дістала плоску жерстяну коробку з-під печива. Жодних паперових папок вона не тримала. Там лежали складені вчетверо свідоцтва та квитанції.
Мая розгорнула щільний аркуш із гербовою печаткою і повернулася на середину кімнати. Захар уже ходив по килиму, засунувши руки в кишені куртки, і господарським оком розглядав карниз.
– Побілку треба оновити, – кинув він через плече. – І штори ці темні дуже. Альбіні світло потрібне, вона сірість терпіти не може.
– На, тримай, – Мая простягла йому документ.
– Це ще навіщо? Розписка, що з’їжджаєш без скандалу?
– Очі роззуй та прочитай. Вголос можеш не читати, дату і сенс з’ясувати.
Захар неохоче взяв аркуш двома пальцями. Його погляд пробіг по верхніх рядках, і самовпевнена усмішка на круглому обличчі почала розпливатися плямами.
– Договір дарування? – промимрив він, спіткнувшись на слові.
– Читай далі. Кому передано житло і коли.
– Яке ще дарування? Батько нічого матері про це не казав!
– Зрозуміло, не говорив, – Мая зробила крок ближче, дивлячись йому прямо в очі. – Батько чудово знав апетити твоєї матінки. Цю квартиру він заробив на механічному заводі ще за п’ятнадцять років до зустрічі з Риммою.
– І подарував її мені за чотири роки до того, як зліг.
Захар перевернув сторінку, вдивляючись у синій відбиток печатки та знайомий батьківський підпис.
– Це підробка! – здійнявся він, і його шия миттю пішла червоними плямами. – Липа чистої води! Ми визнаємо цей папір недійсним! Батько хворів, він не розумів, що підписує!
– Батько до останнього місяця на роботу ходив і чудово розумів, хто його лікує, а хто тільки в кишеню заглядає, – відрізала Мая.
– Він сам за руку відвів мене до нотаріуса. Все оформлено вчасно, власник один – я! – Ні у твоєї матері, ні у тебе, ні у твоєї сестри тут немає жодного квадратного сантиметра!
Захар важко дихав через ніс.
– Ти стерво обачлива, Майко, – процідив він крізь стиснуті зуби.
– А ти звичайний зухвалець, який вирішив зіпхнути чужі проблеми на чужу шию!
– Там дівчина при надії на задньому сидінні мається! – заволав він, бризнувши слиною на палас. – Куди я їх потягну? До матері? У неї однушка крихітна!
– Вези до матері. Або до себе на диван сажай, потісніться зі Стасею. Увійдіть в становище, по-родинному перетерпіть.
– Я ж рідною мовою сказав: у мене теща живе!
– Твої сімейні складнощі мене не стосуються, – Мая забрала документ із його закляклих пальців і поклала назад на стіл. – А тепер розвертайся та йди до виходу.
– Ми це так не залишимо! – Захар стиснув кулаки, задкуючи до передпокою. – Мати дізнається – прокляне! Твоєї ноги в нашому будинку більше не буде!
– Переживу цю втрату, – озвалася вона. – Іди швидше, родичі в машині зачекалися.
Захар вискочив на сходовий майданчик, навіть не прикривши за собою вхідні двері. Майя клацнула англійським замком, відсікаючи важкий тупіт його черевиків на сходах.
У квартирі знову стало тихо. На столі чекали кошториси дорожнього полотна. Мая прибрала договір назад у бляшанку, сховала її в шафу і сіла за креслення.
Минув місяць. Альбіна з Кирилом знайшли крихітну сиру кімнату у старому шлакоблочному будинку біля автостанції.
Заставу і перший місяць вносила Римма Василівна зі своєї скромної пенсієї, бо Кирило чергову співбесіду на склад безнапасно провалив.
Мачуха подзвонила Маї лише один раз. Розмови не вийшло: у слухавку одразу полилися добірні прокляття про черствість і безсердечність, що перемежувалися схлипами про материнську довіру, яку зрадили.
Мая мовчки натиснула відбій і внесла номер до чорного списку. Захар, як і слід було очікувати, ні на міліметр не зрадив своїх звичок.
Через спільних знайомих із гаражного кооперативу до Маї долетіли його палкі промови. Він, за банкою пінного, натхненно розповідав мужикам, як безсовісна зведена сестра вижила з батьківської квартири беззахисну родичку в положенні, підсунувши підроблені папери.
Себе він виставляв благородним захисником сім’ї, що постраждав за правду та родинні зв’язки.
Мая лише криво усміхнулася, коли сусідка переказала їй ці гаражні байки.
Люди, на кшталт Захара, ніколи не визнають, що не мали рації. Та їй і не потрібне було їхнє каяття – на столі лежав новий проєкт шляхопроводу, а за вікном починався тихий, спокійний листопад…
Як вам закиди зведеного брати? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
