Річ у тім, що батьки нав’язують мені свою допомогу. Мені майже тридцять, у мене своя сім’я, будинок, скоро буде дитина. Але мама, як і раніше, прагне контролювати моє життя і втручатися в нього, у тому числі без мого бажання: які речі краще купити дитині, коли і що нам міняти у квартирі.
Я люблю своїх батьків, але завжди прагнула жити самостійно і вирішувати сама свої проблеми. Колись у дитинстві під час сварки мама сказала мені «нічого, ти до мене ще приповзеш за допомогою», і тоді я вирішила, що ніколи так не вчиню.
Тепер мені дуже важко брати допомогу від батьків — я просто не хочу пускати їх у своє життя. Я не відгороджуюсь зовсім, адже люблю свою сім’ю: відвідую сімейні свята, спілкуюся та дзвоню їм через день.
Але від думки про приїзд мами до мене додому, тим більше з метою поклеїти шпалери (хоча я багато разів говорила, що допомога в ремонті нам не потрібна), мене тремтить.
Я буквально кілька днів до її приїзду перебуваю в паніці, не можу нормально спати. Річ у тому, що коли вона приїжджає, то обов’язково вкотре повідомляє: що, на її думку, ми повинні переробити у своєму будинку, де речі лежать «не як належить» та які продукти повинні бути в холодильнику.
Вона може на свій розсуд купити якусь дорогу річ, яку вважає дуже потрібною в моєму домі, і ображатися, якщо ми відмовимося її використати. Це жахливо. Мало того, що річ для нас безглузда, так ще я знаю, що для мами це дійсно дорого, адже батьки – пенсіонери.
Але вона мене не чує. Доходило до смішного: я лежала в лікарні, після операції, зателефонувала мамі, і вона зібралася приїхати. Я попросила не приїжджати, наркоз ще не зовсім відійшов, і я цього дня не могла і не хотіла ні з ким спілкуватися. Але мама знову проігнорувала мої слова, приїхала, і дуже образилася, коли серед розмови я просто відключилася. І так у всьому.
Як мені зробити, щоб вона мене почула? І пояснити, що турбота без потреби нікому не потрібна? Або хоча б перестати так панікувати, перед її черговим приїздом.
