Хлопці, не повірите, я просунутий, як тепер кажуть, дід. Мені 76 років. А працював я вчителем у політехнічному інституті. Комп’ютером та інтернетом володію, сайти переглядаю та з людьми листуюсь.
Читаю цей сайт і бачу, що майже всі пишуть про складності та образи. Отож – а в мене радість. І цією радістю хочу поділитися. Я зустрів хорошу людину.
А історія в тому, що до Дня визволення мого рідного міста Харкова міська влада вирішила побалувати ветеранів продуктовими наборами. Ці набори призначалися категорії «Діти війни», тобто ще не дуже старим людям. Передбачалося, що вони зможуть отримати подарунки, дійшовши своїм ходом. Тому забезпечення подарунками доручили не соціальним працівникам, а працівникам шкіл.
Ось і біля мого будинку є школа. Я хочу одразу висловити сердечну подяку працівникам цієї школи, бо вони втрьох займалися забезпеченням літніх людей по 6-7 годин на добу. Сусіди розповідали, що пенсіонери йшли натовпами та жінки обслуговували їх до непритомного стану. А їм ще й шкільними справами треба було колись займатися.
Я живу із дружиною. Обидва ми ще не такі старі, але через великий артроз суглобів дуже обмежені в пересуванні. Простіше кажучи: ледве рухаємося по квартирі. Ну ось, я на свій страх і ризик узяв та й зателефонував до школи з проханням принести нам продукти додому. Чесно навіть трохи боявся, що засмикані жінки можуть відповісти різко. Трубку взяла Марина Петрівна, дуже ввічливо та спокійно поспілкувалася, записала адресу та телефон та пообіцяла зателефонувати, коли трохи розійдеться черга.
Я приготувався чекати кілька днів і був дуже радий тому, що мене вислухали. Але вчителька зателефонувала того ж вечора, і того ж вечора, після свого божевільного робочого дня, принесла нам з дружиною продукти.
Ми з дружиною – самотні люди, раді будь-якому спілкуванню. І Марина Петрівна це зрозуміла. Вона, попри пізній час, пробула у нас близько години, розповіла про те, чим зараз живе школа, які проблеми у вчителів та учнів. Мені це як колишньому викладачеві вишу було дуже цікаво. Ідучи, жінка залишила навіть свій домашній телефон.
З її приходу минув тиждень. І я, нахабний старий, майже щодня хвилин на 10 дзвоню цій чудовій жінці. Іноді ми розмовляємо про книги, іноді про здоров’я, частіше про те, що потрібно було б зробити для покращення освіти. Я розумію, що від мене мало залежить, але повірте, за цей час я просто помолодшав, навіть захотілося написати статтю про вдосконалення викладання фізики. Я знову відчув себе потрібним.
Щоб було зрозуміло: моя сповідь про те, наскільки важливо для людей похилого віку спілкування. І величезна подяка чудовій вчительці Марині Петрівні за розуміння та терпіння і до учнів, і до мене.
