Мої мати та батько розлучилися, коли мені було 3 роки. Ми з мамою переїхали жити до її батьків. Востаннє я бачила батька, коли мені було 7 років, я тоді йшла тільки у перший клас. Пам’ятаю, як він привіз мені портфель, гарний пенал і ще щось. Він тоді збирався переїжджати до Грузії та таким чином зі мною попрощався.
Після свого переїзду він якийсь час ще надсилав мені іграшки та солодощі на Новий Рік. Але незабаром зовсім зник, та і я про нього перестала думати. Аналізуючи зараз розумію, що я настільки звикла до думки, що в мене немає батька, що не могла уявити, що буває якось інакше. У мене був дідусь, який замінив мені батька, та мама, яка нічим не обділяла. На аліменти вона не подавала, мабуть, через гордість.
Сім’я мого батька була фінансово забезпечена, наскільки я знаю, вони відкрили на новому місці взуттєвий цех. Але допомоги від них не було жодної.
Коли я закінчила школу, дуже хотіла вчитися. Усі мої подруги поїхали вчитися в інші країни, а я вступила до місцевого ліцею. Фінансові можливості мами були обмежені, довелося задовольнятися малим. Згодом, відучившись, я влаштувалась на дві роботи та спільними з мамою зусиллями я вступила заочно до одного з університетів Грузії. Моє коріння мене тягнуло до цієї країни.
Їздила раз на рік на навчання складати сесію. Я працювала і збирала гроші на навчання. До п’ятого курсу я зрозуміла, що хочу залишитися жити в Грузії. Але документів для легалізації я не мала. Жодних підстав для того, щоб спокійно жити та працювати на території іншої країни теж.
Тоді хтось із моїх знайомих сказав мені про те, що мені варто було б попросити батька допомогти з документами, адже він громадянин Грузії. Я й забула про це зовсім, образ батька витіснився моєю підсвідомістю.
“А це ідея!” – Подумала я і вирішила звернутися до нього. Але я не мала ні номера, ні адреси. Я знала лише ім’я та прізвище його зведеної сестри, з якою ми колись давно спілкувалися в месенджері.
Приїхавши на навчання, я знайшла її в одній соціальній мережі. Мені потрібно було перебувати в Грузії три місяці: писати диплом, закривати “хвости”. Я наївно думала, що зараз напишу батькові, він покличе мене в гості, і ми зустрінемося.
Додалася в друзі до тітки, написала про свою ситуацію і додала, що мені лише потрібна копія його паспорта для того, щоб здобути громадянство. Вона сказала, що передасть, але наголосила, що ймовірність того, що він відмовить велика.
За її словами, вони з моїм батьком та моїм дідусем (батько мого батька) живуть усі в одному місті. Батько мій працює в лікарні прибиральником, одружений, виховує чужу дитину. Батькова сестра пояснила, що він вже не той, ким був раніше. Раніше він був архітектором, у нього вища освіта, але життя, мабуть, у нього не склалося.
Я попросила її дати мені номер телефону. Вона мені його дала, хоч і неохоче. Набравшись сміливості, я набрала його номер і сказала:
– Тату, привіт, це я, твоя дочка.
Він почувши мене, зробив глибокий видих і кинув слухавку. Це виглядало так, ніби я його задовбала і дзвоню щодня. Адже це був дзвінок через 20 років. Я ще звідки то знайшла сили назвати його батьком!
Від люті та образи я написала йому повідомлення, у якому виплеснула все обурення. Але відповіді не було.
Пізніше я написала його сестрі та розповіла про те, що сталося. Вона відповіла, що більше не лізтиме в цю історію і що їй вже висловили інші родичі за те, що вона мене підтримала. Виявляється, батько після мого дзвінка почав голосити, що я хочу забрати його квартиру, хоча я одразу дала зрозуміти, що мені його “продавлений диван” не потрібен.
Тітка додала, що дідусь готовий допомогти якось із документами, але мені потрібна була копія саме батька, а він навіть слухати мене не став. Дідусь навіть не схотів мене бачити. Хоча, начебто, людині під 80. Невже нецікаво.
Загалом, так я й поїхала додому. А за три місяці вийшов закон, що дозволяє мені легалізуватися на території бажаної країни. Думаю, все недарма. Планую подавати документи на цій підставі. І навіть рада, що тепер знаю, що за чоловік мій тато.
