Обличчя свекрухи вкрилося червоними плямами. Вона сором’язливо опустила очі у підлогу, слухаючи абсурдну промову свого чоловіка.
Близько десяти хвилин ми перебували у квартирі родичів, куди були викликані на серйозну розмову.
– Дурню якусь вигадали. На відпочинок зібралися! Невже так переробилися? Ні, без весілля не можна.
– Не по-людськи це, – затято запротестував Михайло Борисович. – Краще тоді взагалі не одружуватися, якщо не збираєтесь робити нормальне весілля.
Я спідлоба подивилася на свекра, насилу утримуючись від того, щоб грубо його не осмикнути.
– Тату, весільне свято необов’язкове, та й ми після РАГСу накриємо невеликий стіл на природі, – збентежено промовив Назар, спіймавши на собі мій погляд.
– Невеликий стіл, – уїдливо передражнив сина Михайло Борисович. – Загалом ви маєте пам’ятати, що робите весілля не тільки для себе, а й для родичів.
– До чого тут родичі?! – не витримала я. – Це наше весілля, і нам вирішувати, як воно пройде!
– Ти ще молода, нічого не розумієш! – вишкірився у відповідь свекор, якому не сподобалося, що я раптом вирішила подати голос. – Весілля без столу – не весілля!
– Ви все оплачуватимете? – холодно запитала я.
– Чому я повинен, якщо весілля ваше? – З глузуванням пирхнув Михайло Борисович.
– Саме так, що воно наше! – Зробила я основний акцент на останньому слові. – Ми хочемо зареєструвати свій шлюб, та поїхати у відпустку на два тижні! Витрачати гроші на нікому непотрібну урочистість, у нас немає жодного бажання!
– Відразу видно, що ти егоїстка і думаєш лише про себе! Добре, що мій син не такий, – гордо вимовив свекор і подивився на розгубленого Назара.
Я на мить закотила очі й теж глянула на майбутнього чоловіка, який вважав за краще мовчати.
– Назаре, ти так і мовчатимеш? А то виходить, ніби це тільки мені потрібно, – роздратовано пробурчала я.
– Не знаю, самі вирішуйте, – чоловік опустив очі у підлогу.
– Ми вже все з тобою вирішили! – приголомшено промовила я. – Готель та квитки частково оплачені.
Я була готова заплакати від обурення та того, як Назар уміло склав усю відповідальність на мої плечі.
– Мені до лампочки на вашу відпустку, – висловився свекор. – Весілля мого сина має бути пишним!
– Ні, та ще раз ні! – впевнено промовила я і підвелася зі стільця. – Все буде так, як ми вирішили! – додала я, і вийшла із зали.
Ганна Анатоліївна схопилася з місця і поспішила слідом за мною, бажаючи мене заспокоїти, та виправдатися за поведінку чоловіка.
– Оксано, – напівпошепки гукнула свекруха, – почекай!
Я, почувши голос Ганни Анатоліївни, сповільнила крок. Проігнорувати жінку я не могла, аж надто добрі стосунки склалися між нами за ті два роки, що я зустрічалася з її сином.
– Не звертай уваги на Мишка. Він просто хоче родичам пустити пилюку в очі, – пошепки промовила свекруха. – Робіть так, як вважаєте за потрібне. Може, чаю?
Я ствердно кивнула і пішла слідом за Ганною Анатоліївною, яка поманила мене на кухню. Почувши, що я так і не покинула квартири, Михайло Борисович вирішив ще раз натиснути на мене.
– Не розумію, чому ти скупишся, коли гроші у вас є! – посміхнувся чоловік. – Ми знаємо про те, що ти здаєш свою квартиру.
– Я в принципі цього і не приховую, але ми самі розберемося, на що витрачати свої гроші! Ми вирішили, що накопичене піде на відпустку! – я зробила акцент на передостанньому слові, проте свекор, здавалося, цього не помітив.
– Самі вони вирішать! Взагалі, якщо ви не в курсі, дуже багато родичів хочуть приїхати на ваше весілля, – ніяк не вгамовувався Михайло Борисович.
– А я не хочу грати весілля, але до мене ви чомусь не прислухаєтеся, а їхнє бажання вам важливе, – відрізала я у відповідь. – Добре, скільки там у вас планується людей?
– Шістдесят п’ять! – гордо заявив свекор.
– З мого боку не більше десяти людей тоді буде. Я за них сама заплачу, а за своїх – будьте ласкаві, самі – поставила я умову.
Однак, моя пропозиція не влаштувала чоловіка. Він важко зітхнув і обурено заголосив:
– Яка ж ти все-таки меркантильна до мозку кісток! Можна було б нас пошанувати, а натомість ти робиш усе, щоб налаштувати проти себе! Погано починати з такого сімейне життя! Мені, наприклад, ваша подорож ніде не брякала.
– Назаре, ти так і відмовчуватимешся? – я адресувала своє запитання чоловікові, який невпевнено виглядав із-за спини батька. – Тобі є що сказати? Виходить, ніби я сама не хочу цю урочистість!
– Так і є, – не проминув залізти у розмову Михайло Борисович. – Тільки ти сама тиснешся!
Назар втяг голову в плечі і його вигляд різко став жалюгідним. Я похитала головою і повільними кроками попрямувала на вихід.
Через кілька секунд грюкнули вхідні двері, а це означало, що я все-таки пішла.
– Догодило ж тебе, синку, зв’язатися з такою панночкою, – проскреготів зубами Михайло Борисович і хвацько сплюнув на підлогу в кухні. – Жадібна до запаморочення.
Назар нічого не відповів на слова батька. Він швидко попрощався з батьками й побіг наздоганяти Оксану.
Вискочивши з під’їзду, Назар побачив, що я сиділа на лавці й чекала на нього.
-Треба, напевно, піти на поступки батькам і скоротити свою відпустку, або тимчасово відмовитися від неї, – присівши поряд, сказав Назар. – Вони стільки гарного для мене зробили, я не хочу їх образити.
– Назаре, ти й справді хочеш витратити гроші на шкоду собі, та на догоду батькам? Точніше, батькові, – я запитливо подивилася на чоловіка.
– А що робити? Якщо інакше ніяк не виходить, – приречено розвів він руками. – Доведеться ще трохи розщедритися. Добре, що у нас є два місяці в запасі, братиму на роботі додаткові зміни, або таксуватиму вечорами.
– Заради того, щоб хтось ходив із гордо піднятою головою і всім казав, що це його заслуга? – я незрозуміло подивилася на чоловіка.
По тому, як він мовчки знизав плечима, я зрозуміла, що незабаром стану дружиною людини, якою легко можуть керувати інші люди.
– Ні, я не згодна! – я встала з лавки, та побрела геть.
– Ти куди пішла? – гукнув мене Назар. – Моя машина тут стоїть!
– Я на таксі приїду, – не обертаючись, вигукнула я. Мені, раптом, різко розхотілося виходити заміж!
Поки я добиралася до квартири Назара на таксі, то встигла все обміркувати й після приїзду поставила чоловіка перед фактом.
– Я хочу пожити у батьків, – повідомила я нареченого і почала збирати свої речі.
– Чому? Через те, що нам доведеться почекати з відпусткою? – здивувався чоловік. – Наступного року з’їздимо.
– Я хотіла в цьому. Весілля мені не потрібне. Не буде нічого страшного, напевно, якщо ви відсвяткуєте його без мене?
– Нісенітницю несеш! Як це без тебе? – обурився Назар.
Я нічого не відповіла чоловікові. Зібравши свої речі, я поїхала до батьків.
Відносини у нас стали напруженими. Якоїсь миті я написала Назару, що передумала виходити за нього заміж, а потім чоловік побачив, як я виставила фотографії з відпочинку.
– От змія! Бачиш, їй відпустка дорожча за одруження. Зараз на сонечку гріється, – процідив Михайло Борисович.
– Ти чому не зажадав із неї частину грошей? Все-таки ви довгий час жили у твоїй квартирі, а свою вона здавала. Значить, половина мала відійти тобі!
– Не вимагатиму в неї жодних грошей, – відмахнувся від батька Назар, подумки пошкодувавши про те, що послухався його свого часу!
А могло б бути все інакше, якби не прогнувся під батька! Чи є в мене шанс, щоб все повернути? Що я маю робити?
