Так трапилося в моєму житті, що у 15 років я почала займатися спортом і почала показувати непогані результати. З мене розпочався розквіт мого виду спорту у місті. Начебто все добре, ось тільки з тренером склалися не зовсім звичайні стосунки.
Спочатку я влилася до його родини. Це не було якимось корисливим кроком, просто його сім`я була забезпеченою (дружина заробляла), дочка в нього — майже моя ровесниця, а в мене сім`я була бідною, батьки нічим побалувати не могли.
І ось, через три роки, у мене з ним зав`язалися стосунки. Я не знаю, як їх описати. Він мене дуже любив. Окрім того, дуже хотів. У нього дуже складний характер, але наші погляди життя багато в чому збігаються. Я стала його коханкою.
Потім моя закоханість пройшла, залишився лише обов`язок його задовольняти.
Весь цей час його дружина здогадувалася, але тому, що у самої все було не дуже чесно, вона вдавала, що не знає. А потім вона його спитала прямо, і він зізнався. Як потім сказав мені — «я не міг їй збрехати». Ми з нею поговорили та вирішили жити мирно.
А потім вона все розповіла моїй мамі. Мама одразу щось підозрювала. Часто питала мене про нього, чи немає в нас стосунків. Казала, що не простить мене, якщо я їй брешу. І ось вона дізналася про все. Скандал, з’ясування стосунків, закиди.
З часом все поступово заспокоїлося. Я одружилася, народила дітей. Живу не з батьками, але поряд. Працюю все там же, принагідно продовжую займатися спортом для себе. З мамою живу мирно. Але чомусь останні 3 роки мене не залишає почуття провини.
Я вибачалася у дружини тренера. Я розмовляла з мамою. Але я все одно відчуваю незадоволеність батьків мною, начебто все життя вони чекають від мене більшого. Особливо погано із почуттями до мами. Мені здається, що я все роблю не так, і мене пригнічує. Я почала зриватися на дітях. Я почала ненавидіти весь світ.
Мені дуже хочеться, щоб мама мені по-справжньому вибачила. Я хочу це відчути.
