Важко, коли дитина не знає, що таке турбота, ласка, увага і на подив найбанальніше «погладити по голові», коли розбито коліна.
Все почалося тоді, коли батько почав пити, спочатку це було рідко, раз на місяць. У такі моменти мати казала: “Відійди, мені ніколи, йди звідси”. Тато пив, у такі вечори доводилося бути на взводі, як та пружина в чортику з табакерки. Його тіло валилося через поріг, і ми спостерігали всі «принади» людини, що сильно напилася.
А потім я здобула освіту. Прикро, коли єдиний у житті шкільний випускний, а тобі батько заявляє: «Вибач, робота, але ти теж молодець в останній момент повідомляєш про якийсь випускний». Згодом на інші випускні або реєстрацію шлюбу, я вже не запрошувала. Проблемами сімейними та іншими не варто було ділитися.
Але це були, виявляється, квіточки. Він обізвав мого хлопця, не схваливши мій вибір. Тут одразу стало зрозуміло, хто такий мій тато. Прикро, що це єдина людина, з якою раніше (у моменти тверезості) можна було поговорити. Ще з дитинства було помітно, що я для них зайва, чужа дитина. Це якась зона відчуження.
А юність нарешті настала і я поїхала до іншого району. Були складнощі, та було важко, але набагато легше, тому що виключила їх зі свого життя. Пам’ятаю, настав тоді рік, я в розлученні після першого невдалого шлюбу та пандемія одразу. А подітися нема куди, довелося «жити» з цими. Жила у вічній злості, звинуваченнях, ні з того ні з цього погроз фізичної розправи. Правда, одного разу довелося штовхнути в спину, щоб не прилетіло за те, що не так зустрінутий батько (який порушив «героїчно» самоізоляцію).
Як і потім, мій новий шлюб, нова своя сім’я, вічні дзвінки обох, лазіння в моє життя. Навіть через роки життя окремо і при рідкісних (раз на рік) дзвінках телефоном він не довше 30 секунд. Жити легше без будь-якого спілкування з шановними батьками. Але вони ніяк не відпускають, а якщо й лізуть, то роблять лише гірше.
