– Мені лише двадцять один рік! Я хочу жити, як раніше… – Нічого було приводити малюка на світ божий! – не стримавшись, випалила Наталя Петрівна. – Я казала, а ти мене слухати не стала… тепер ось, пожинай свої плоди…

Лариса пішла з батьківського дому у вісімнадцять років, вирішивши жити самостійно.

Наталя Петрівна сильно переживала і намагалася наставити дівчину на правильний шлях, але та упиралася у своєму бажанні робити виключно так, як їй хочеться.

Жінка чудово знала, що всьому виною залицяльник дочки Павло, який був старший за неї на п’ять років і обіцяв їй золоті гори.
***
– Ларисо, послухай мене, будь ласка, – казала Наталя Петрівна дочці, тримаючи її за руки. – Ти зовсім молода, тобі треба вчитися, кар’єру будувати. Не дай Боже ще дитина з’явиться. Дитина – це величезна відповідальність, подумай гарненько.

Проте дівчина не хотіла слухати моралі матері. Вона стояла на своєму, переконуючи, що їй вісімнадцять років, і Наталя Петрівна не має права її утримувати.

– Що хочу, те й роблю! Припиняй мене вчити! – Огризнулася Лариса і почала збирати речі в сумки.

– Не пущу нікуди! – Наталя Петрівна стала у дверях і перегородила дочці шлях.

Однак Лариса була вищою і масивнішою за матір, тому з легкістю відштовхнула її та пішла.

Через пів року, попри попередження Наталії Петрівни, дівчина була при надії.

Носила малюка вона важко, дитина народ илася раніше терміну з серйозними проблемами зі здоров’ям.

Практично відразу лікарі поставили хлопчику невтішний діагноз – інвал ідність. До того ж залицяльник доньки після появи дитини покинув її, заявивши, що не готовий ростити сина.

Ларисі нічого не залишалося, як податися разом із хлопчиком до Наталі Петрівни. У матері не підійнялася рука вигнати дочку з хворою дитиною на руках, і вона впустила їх.

Тепер жінка щодня бачила наслідки легковажного вибору своєї дочки.

Перші місяці Наталя Петрівна намагалася триматися бадьоро і допомагала доглядати онука, адже маленький Тимур потребував постійної опіки та уваги.

Однак згодом втома стала накопичуватися, здоров’я почало підводити, а почуття самотності та несправедливості все зростало та зростало.

До того ж Лариса, як тільки мати вийшла на пенсію, почала все частіше йти з дому і залишати Тимура на Наталю Петрівну.

Коли жінка обурювалася, дочка закочувала очі й казала, що вона ще молода і хоче погуляти.

– Мені лише двадцять один рік! Я хочу жити, як раніше…

– Нічого було народ жувати! – не стримавшись, випалила Наталя Петрівна. – Я казала, а ти мене слухати не стала… тепер ось, пожинай свої плоди…

– Мамо, вибач, я знаю, що завдаю тобі незручностей, але зараз у мене криза якась внутрішня. Я втомилася. Дуже втомилася.

– Хочу трохи пожити для себе, абстрагуватися. Пробач, будь ласка, – заплакала Лариса, закривши обличчя руками.

Серце Наталії Петрівни розривалося на частини від обурення, хотілося сказати багато різких слів, сказати, що вона теж утомилася, але робити нічого, слова застрягли в горлі.

– Знову я мушу рятувати всю ситуацію, так? – ледве чутно прошепотіла вона. – Тобі зручно перекласти відповідальність на плечі літньої людини, правда? Я взагалі хотіла поговорити з тобою про те, щоб ти з’їхала з моєї квартири.

– З’їхала? – Лариса опустилася на стілець навпроти матері та закрила обличчя руками.

– З’їхали, точніше… Наймати квартиру я тобі допоможу… На забезпечення також, як вийде. Хоча, я вважаю, що треба подавати на аліменти на твого залицяльника. Нехай допомагає.

– Не треба мені нічого від нього! І без його допомоги чудово проживу! – Істерично заридала дівчина.

– Ні, подавай на аліменти! – наполегливо промовила Наталя Петрівна. – Ти не хочеш, я сама подам!

– Я взагалі пообіцяла йому, що не подаватиму до суду, – діловито промовила Лариса.

– Мені все одно, кому і що ти там обіцяла, – проскреготіла жінка. – Гроші не тобі потрібні, а онукові! Дзвони йому!

– Ні, я нікуди не дзвонитиму! – Дівчина схопилася з місця й істерично тупнула ногою.

– Давай телефон, я йому сама зателефоную! – Наталя Петрівна простягла руку до дочки.

Та з небажанням, але все-таки дала матері номер телефону Леоніда, який її покинув.

Чоловік відповів тещі, що не відбулася, практично відразу. Дізнавшись, хто саме і з якого приводу дзвонив, він пирхнув:

– Тітко, вимагайте допомоги від того, від кого ваша донечка синка контуженого свого привела! У моєму роду таких бути не може…

– Що ти сказав? – розсердилася Наталя Петрівна. – Свою дитину відмовляєшся визнавати? Я все одно тебе примушу це зробити!

Однак Леонід жінку не дослухав, він мовчки кинув слухавку, даючи зрозуміти, що йому нема про що розмовляти з нею.

Це слово зятю Наталя Петрівна дотримала. Вона змусила доньку подати до суду на батьківство.

Леоніду нічого не залишалося, як здати ДНК і визнати свою спорідненість із сином Тимуром.

Попри визнання батьківства та офіційне встановлення аліментів, життя Лариси та маленького Тимура суттєво не змінилося.

Аліменти виявилися мізерними, та й сама молода мати продовжувала вести спосіб життя, далекий від пристойного.

Замість присвятити себе вихованню сина, дівчина проводила більшу частину часу поза домівкою, залишаючи Тимура під опікою матері.

Кожен вечір Наталія Петрівна вкладала онука спати, думаючи про те, яким важким випробуванням став догляд за ним.

– Де ти знову була? – поцікавилася мати, зустрівши дочку в передпокої о другій годині ночі.

Наталя Петрівна накричала на дочку, називаючи її егоїстичною та безвідповідальною.

– Ну, треба ж, яка ти гарна жінка! Усім би бути такими! Догляд за онуком вважає за каторгу!

– А ти б сама спробувала, перш ніж засуджувати! У ньому більш як двадцять кілограмів, я вже спину зірвала… Зляжу, ти ж за мною доглядати не будеш…

Лариса замість відповіді закотила очі. Через пару хвилин, вона діловим тоном сказала:

– Гаразд, поки не хотіла тобі говорити, але я познайомилася з гарним чоловіком. Він запропонував мені переїхати до нього, тож днями ми з Тимуром з’їжджаємо!

– Та ти що? – Наталя Петрівна повільно опустилася на стілець і мимоволі пустила сльозу. – Слава Богу!

Проте через місяць Лариса повернулася назад, щойно встигнувши налагодити побут з Віктором.

Причина повернення була проста: новий чоловік відмовився терпіти присутність хворої дитини у будинку.

Між ними стався конфлікт, який закінчився гучним скандалом, після якого Лариса вирішила залишити житло Віктора.

– Нічого у мене з ним не складається. Я вирішила здати сина в будинок інва.лідів! Скажу чесно, я не впораюся! – рішуче промовила дочка.

– Ти з глузду з’їхала?! Свою дитину і здати? – обурилася жінка.

– Послухай, ти сама його на собі тягати відмовляєшся, а мені це не потрібно! Я не збираюся гробити здоров’я та життя заради виховання хворої дитини! Та й, чесно кажучи, я його за сина не вважаю. Він тільки все псує…

Наталя Петрівна повільно сповзла на стілець. Вона повірити не могла в те, що Лариса зібралася позбутися Тимура.

– Якщо така добра, виховуй його тоді сама! – сухо промовила дівчина.

– І виховаю! – випалила на емоціях мати, проте одразу сильно пошкодувала про свої слова.

Лариса з’їхала цього ж вечора, залишивши на літню матір свою хвору дитину. Дуже швидко Наталія Петрівна зрозуміла, що одна з дитиною нізащо не впорається.

Кілька днів вона думала і вирішила, що найкращий вихід – здати Тимура у відповідний заклад. Їй було соромно і ніяково за свій вчинок, однак іншого виходу жінка просто не бачила.

Зі сльозами на очах вона все-таки зробила те, що задумувала. Раз на тиждень Наталя Петрівна відвідувала онука.

За цей час Лариса жодного разу не відвідала сина. Від людей мати чула про те, що дочка добре влаштувалася і вийшла заміж за чоловіка, який раніше вигнав Ларису та Тимура зі свого будинку.

Чи слушно вона вчинила, як ви вважаєте? Що скажете про рідну матір хлопчика? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!