Мені майже шістдесят років. Я живу у приватному будинку зі своїми двома онуками, яким по шістнадцять. Рік тому мій син зі своєю дружиною потрапили в аварію та їх не стало. Онуки лишилися зі мною.
Тепер я займаюся їхнім вихованням, але це мені дуже складно дається. Після того, як батьків не стало вони стали зовсім некерованими. Я розумію, що вони проживають не найприємніший період їхнього життя, але вони зовсім не мають до мене поваги.
Вони можуть повертатися додому пізно, не робити свої уроки. Усі мої прохання вони просто ігнорують. Один із них навіть почав палити. Я намагалася боротися з цим, але марно. Щодня – це випробування для мене.
Онуки дозволяють собі багато зайвого, а я не знаю, як з ними впоратися.
– Приберись у будинку, Микито, – попросила я одного з онуків одного разу.
– У тебе багато часу, ти й прибирай, – відповів він мені.
Ось від таких слів мені стає ще неприємніше на душі. Я намагалася кричати на них, навіть бити, але все ставало ще гірше. Нема на них управи.
Я працюю швачкою. Якщо маю велике замовлення, то я можу повернутися додому досить пізно. І ось одного разу я повернулася додому після одинадцятої вечора. Підходячи до будинку, я почула гучну музику, яка долинала з нашого будинку.
Я зайшла всередину, там було дуже багато незнайомих людей, скрізь було сміття та міцні напої Деякі хлопці, побачивши мене, пішли, але решта продовжували веселитись.
Я спробувала знайти серед цього натовпу своїх онуків, і нарешті мені це вдалося. Рома та Микита сиділи в кімнаті з друзями, випивали, сміялися.
– Ромо, Микито, що відбувається? – Крикнула я на онуків, музика різко перестала звучати.
– Ну ось наша бабуся зіпсувала вечірку, – сказав нетверезий Рома, а решта хлопців почали обурюватися.
– Ідіть все по домівках, інакше поліцію виклику! – крикнула я.
– Нехай залишаються, тобі що шкода чи що? – Запитав Микита.
Я спробувала вигнати хлопців, але нічого не вийшло. Зрештою, довелося викликати поліцію, яка всіх розігнала.
У результаті Рома та Микита спали до обіду. Після обіду я запросила їх у вітальну і завела серйозну розмову.
– Ви знаєте, що мені доведеться віддати вас в інтернат, якщо ви не перестанете поводитися так аморально!
– І яка ти після цього бабуся?! – посміхнувся Микита.
– Мені набридло ваше неповажне ставлення! – крикнула я на них. -Моє терпіння закінчилося!
– А нам набридло твоє занудство, – посміявся Микита.
– Я розумію, що ви пережили серйозну втрату, але потрібно поводитися гідно! – пояснила їм я.
– Ти нічого не розумієш! – промовив Рома.
Внуки бачили, що я майже на межі. Сказали, що спробують взяти себе до рук. Звернуть свою увагу на навчання. Але, якщо чесно, я не чула в їхніх словах щирості. Вони говорили це, щоб я заспокоїлася і не чіпала їх.
Якщо так піде далі, то мені доведеться вжити серйозних заходів. Я розумію, що всередині них тяжкий біль, але це не привід ставитись до мене таким чином. Я заслуговую на повагу, як будь-яка інша людина.
І як мені вчинити, якщо це знову буде повторюватись? Я вже не в тому віці, щоб так нервувати.
