Тут йтиметься про конфлікт поколінь, ніж про те, що я – дивачка і зовсім не розуміюся на жіночій красі.
Мені не 15 і навіть не 18 років, експериментів зі своєю зовнішністю особливо не проводжу. Принаймні не так, як це робила раніше. Мені 26 років, і свій стиль я вже знайшла.
Я цілком усвідомлено приходжу із салону з червоним відтінком волосся і вважаю, що це – красиво. Але моя мама не поділяє моїх поглядів, вважаючи мене дурепою.
Як можна за кольором волосся, та й зовнішності загалом, судити про інтелект людини? Я закінчила культурологічний факультет і зараз активно займаюсь антропологічними роботами у сфері соціально-політичних зв’язків племінних спільнот Африки.
Робота пов’язана безпосередньо з наукою, і я відчуваю себе у своїй тарілці. Тож судити про мої інтелектуальні дані не варто, особливо таким обивателям, як моя мати.
Мама звикла бути сірою мишкою, не виділятися з натовпу і навіть не висовуватись, коли справи стосуються серйозних питань. Наприклад, вибору депутата місцевого парламенту чи, на крайній випадок, взяти участь у санкціонованому мітингу.
Вона – з тих радянських людей, які бояться показати себе світові та дати зрозуміти іншим, що в тебе є голос. І мене вона виховувала у таких самих рамках, хоч і на момент мого народження ніякого СРСР уже не було.
Я до 16 років не знала, якого це – гуляти з оголеними ногами чи цікавими декольте. Та що я говорю – топи на бретельках влітку мені категорично заборонено було одягати!
“Пристойні дівчата виставляють напоказ скромність, а свої принади бережуть для чоловіка!” – голосила мати. Тому я навіть спідниці вище колін не носила.
Повідець мама мені розв’язала, коли я поїхала вчитися до коледжу. Там я знайшла себе, свій стиль та свою компанію. Закінчивши коледж, я одразу подала документи до вишу на той напрямок, куди хотіла спочатку – на культурологію.
Мама сміялася і казала, що я буду ніким із такою професією. Кому потрібний культуролог у наш час? І хто це взагалі такий? Яку користь така людина принесе суспільству?
Загалом, хоч і на відстані, але мама продовжувала мене принижувати та втоптувати у багнюку. Про те, що я жива людина і маю право на особистий вибір, мабуть, їй ніхто не повідомляв.
Після закінчення університету я на якийсь час приїхала жити до мами, бо більше податися нікуди. Мати хоч і прийняла, але з певними правилами.
У свій час вона думала, що може забороняти дорослій людині фарбуватися в улюблені відтінки та одягатися за своїм іміджем.
Однак університетське середовище допомогло мені розкритися як особистість і зміцнити позицію щодо своєї зовнішності. Тепер мене не можна налякати чи присоромити, як мама звикла діяти в дитинстві.
Тому ми недовго прожили разом: я зібрала речі та переїхала знову до того міста, де я здобула свободу і своє “Я”. Викладачі запропонували роботу в університеті, я одразу погодилася. Наразі я періодично їжджу на польові роботи: в експедиції на чорний континент.
Я дуже щаслива від того, як складається моє життя! Одне тільки не тішить – мама постійно намагається видати мене заміж за синів своїх подруг та повернути до “нормального” життя.
Я вже не знаю, куди подітися. Начебто вже й живемо на великій відстані один від одного, але вона все одно намагається мене “врозуміти”. Можливо, це від того, що вона не збудувала особисте життя і тепер намагається зламати моє?!
Шлюб не є для мене головною метою життя. Я нікуди не поспішаю, і зараз цілком щаслива без обручки на безіменному пальці.
Для мами щастя: вискочити заміж якнайшвидше, обтяжити себе нащадками й далі свого будинку голови не висовувати. Нехай виконає свої бажання сама, а не намагається реалізувати свої невиконані бажання через моє життя. Все, що вона могла зробити для мене, вона вже зробила. Дякую, більше не треба!
Моє волосся так і залишиться червоного відтінку, спідниці будуть вищі за коліна, а онуків вона не дочекається в найближчі років 10.Так що в нашій сімейній драмі два варіанти результату подій: або мама мириться з моєю, кардинально протилежною точкою зору щодо мого особистого життя і не лізе більше до мене з безглуздими пропозиціями.
Або вона продовжує псувати наші й без того натягнуті відносини. Зрештою, я перестану виходити на зв’язок і нехай думає, що хоче.
Адресу місця проживання я періодично змінюю, тому що живу на орендованих квартирах, так що знайти вона мене навряд чи зможе. Жорстоко, але справедливо, я вважаю.
