Мені ніколи не подобалося бути старшою сестрою, бо це суцільні обов’язки та жодних привілеїв

Мені ніколи не подобалося бути старшою сестрою, бо це суцільні обов’язки та жодних привілеїв. З дитинства слухати “ну, братик ще маленький”.

У нас різниця не така велика, лише чотири роки, але якщо я в сім років вже нормально мила посуд, щоб допомагати мамі, то братик у свої сім років був для цього надто маленьким.

Отримувати гроші на день народження він був вже великий, йому можна. Йому подаровані гроші віддавали років із восьми, тоді як я змогла їх отримувати у тринадцять і то через те, що скандал влаштували, коли батьки братові гроші віддали.

І ось так у всьому. Брат занадто маленький, щоб допомагати з прибиранням, він занадто маленький, щоб гуляти з собакою, занадто маленький, щоб виносити сміття.

Зате я завжди була вже готова, як космонавт. “Ну, ти ж старша сестра. Звичайно, з тебе більше попит” – як я ненавиділа цю фразу.

Для мами чомусь завжди було очевидно, що десятирічна дитина не може якісно прибрати квартиру, але з’ясувалося це лише тоді, коли братові виповнилось десять.

А коли десять було мені, мама жила в повній впевненості, що треба просто бути уважнішою і не робити все абияк, тоді все вийде.

Потім я вступила до університету, а брат усе ще залишався надто маленьким, щоб поїхати та допомогти бабусі з прибиранням. Ми жили у п’яти зупинках один від одного!

Чому чотирнадцятирічний кінь не міг допомогти з прибиранням в однокімнатній квартирі, я не розумію. Але мама все одно просила мене, я ж старша, а брат ще маленький.

Мені вже тридцять чотири роки, відповідно моєму братові зараз тридцять. І зараз він для мами такий молодий, йому ще жити та жити.

І в це “жити та жити” не вписується допомога батькам з ремонтом, відвезти їх на дачу, допомога у тому ж прибиранні та інших таких дрібницях.

Цим усім мама напружує мене, я вже стара, мені жити не треба. А що в мене своя сім’я є, на яку в мене ледве вистачає часу, то це нікого не турбує.

Я ж старша сестра! А брат у мене священна корова, яку не можна чіпати. Він же молодий, йому треба жити. Хоча він не одружений, дітей немає і має набагато більше свободи, ніж у мене.

Але якщо я не приїду фарбувати будиночок на дачу, то мені винесуть весь мозок, і не має значення, яка була причина. Все одно на мене розраховували, а я тут усіх підвела.

А якщо не приїде брат, то мама просто поцікавиться, як у нього справи, без наїздів, без докорів, просто так, переживаючи, щоби з її хлопчиком нічого не сталося.

Чоловік каже, що я злюся на рівному місці. Мені час або змиритися з таким станом справ, або припинити спілкуватися з батьками, бо ситуацію вже не змінити.

Я з ним згодна. Якщо вже мені за тридцять років не вийшло щось у маминій голові виправити, то марно думати, що найближчим часом вийде.

You cannot copy content of this page