Моє дитинство і юність — це історія про гидке каченя. Жирне та страшне. Важила багато (реально багато, понад сто кілограмів, проблеми з гормонами), проблемна шкіра (знову ж таки гормональний дисбаланс), море комплексів. Але в інститутські часи все змінилося. Зайнялася собою, пішла до косметолога, схудла (і зараз маю параметри 95-65-100 і 178/68), стала гарнішою, стала розкутішою і вільною.
Користувалася цим на повну, чесно скажу. Коли нарешті я відчула себе красивою дівчиною (найсмішніше, що реально під шаром жиру ховалася непогана фігура: пісочний годинник, а під проблемною шкірою – дуже миловидні риси обличчя, які ще й з косметологією були доведені до максимально можливого в моєму випадку ідеалу). Кокетувала, фліртувала, тусувалася, пурхала. Насолоджувалася життям.
Йшов час. Ось мені стукнуло 27 років, а від цього ось пурхання та кокетливості я так і не втомилася. І мене це починає лякати. Я не любителька стрибати з ліжка в ліжко, не подумайте. Відносин із ліжком у моєму житті було мало, пальців однієї руки буде багато для підрахунку.
Мені потрібно просто необхідно привернути увагу чоловіка, пофліртувати, пококетувати, почути комплімент, побачити захоплення в очах, увагу. Завжди. Навіть коли я у стосунках. Навіть коли я закохана у хлопця.
Зараз я зустрічаюся з хлопцем. Чи можна сказати, що я закохана в нього? Мабуть. Як мінімум почуття є. Він налаштований дуже серйозно. Але паралельно, як і завжди, у мене пара листувань, кілька захоплених шанувальників, з якими я фліртую.
Я розумію, що це нормально, так не має бути. Усвідомлюю, що це, мабуть, спадщина у вигляді комплексів з дитинства. А також я розумію, що дорослий, спокійний, перспективний юнак, з яким я зараз зустрічаюся, такого не потерпить. Та й я, точно не хотіла б побачити флірту коханої людини з іншими.
А сама зупинитись не можу, без флірту мені починає здаватися, що я некрасива, не привертаю увагу, мені некомфортно. Самооцінка миттєво падаєю. Але як із такою поведінкою будувати подальші стосунки, сім’ю? Як? Як мені з цим боротись?
