– Ти мусиш відмовитися від своєї частки! Мені треба продати квартиру, а через тебе я нічого не можу зробити, – зажадала жінка, яку Олена майже не пам’ятала.
Олена дивилася на неї і намагалася зрозуміти, з чого раптом ця жінка вирішила, що має право щось від неї вимагати.
***
Олена зявилася на світ, коли Регіні було вісімнадцять років. Її обранець та батько дівчинки навчався з Регіною в одному інституті.
Спочатку закохані думали, що впораються, навіть планували одружитися. Але після появи дитини все змінилося.
– Я не можу так! – якось сказав молодик. – Мені зарано бути батьком! Це була помилка!
У результаті він зібрав речі та пішов, а Регіна залишилася з дочкою одна. Навчання їй довелося закинути: вона перебивалася випадковими заробітками. Іноді Олену забирала її мати, але як би вона не намагалася, грошей все одно не вистачало.
– Я, мабуть, погана мати… – зізналася вона одного разу подрузі.
– Не кажи дурниць. Ти просто втомилася! – відмахнулася та.
Регіна знала, що річ не в цьому…
За два роки молода жінка познайомилася з чоловіком. Він приїхав в їхнє місто ненадовго. Відносини розвивалися стрімко, а потім коханий зробив їй пропозицію.
– Мене переводять… – сказав він. – Майже на інший кінець країни. Поїдеш зі мною?
– Поїду! – одразу ж погодилася Регіна.
Але потім він додав:
– Я не готовий виховувати чужу дитину… Ти повинна вирішити сама, що з усим цим будеш робити.
Регіна не стала довго думати: вона привезла п’ятирічну Олену до матері.
– Як це розуміти? – спитала здивована бабуся.
– Я їду з чоловіком. Зовсім, мамо…
– А дочка?
– Вона залишиться з тобою! Я гроші надсилатиму.
– Та до чого тут гроші? Це ж твоя дочка!
– Я не можу взяти її з собою… – Регіна опустила погляд, було ніяково вимовляти таке.
– А якщо я відмовлюсь? – спитала її мати.
– Тоді не знаю… Відвезу в дитбудинок! Я не буду через дівчинку ламати своє життя! Воно тільки почало налагоджуватись! – У Регіни починалася істерика.
Мати важко зітхнула. Віддати внучку до дитячого будинку вона не могла. У їх сім’ї від дітей не відмовлялися, хоч би що трапилося. Рішення доньки вона не ухвалювала, але розуміла, що утримати Регіну силою не вийде.
– Гаразд… – нарешті сказала вона. – Якщо вирішила – їдь!
За кілька хвилин Регіна пішла. Олена залишилася з бабусею, котрій по суті її просто нав’язали.
***
Бабуся ростила Олену у суворості, – ласки від неї дівчинка майже не бачила. Жінка спілкувалася з дитиною наказами, могла різко крикнути, якось обізвати.
Олена дуже намагалася бути гарною. Вона рано навчилася сама прибирати речі, мила за собою посуд, не просила іграшок чи солодощів. Навіть, коли їй хотілося плакати, намагалася це робити тихо, щоб бабуся не почула.
Дівчинці здавалося, що якщо вона буде слухняною, її не проженуть. У такому ніжному віці вона вже знала, що дорослі можуть відмовлятися від дітей, і їй було страшно. Про те, щоб заслужити любов, навіть не йшлося, – їй просто хотілося, щоб бабуся її не покинула.
Якось після школи Олена затрималася. Подруга покликала її подивитися на кошенят на подвір’ї, і дівчинка зовсім забула про час. Додому вона прибігла майже на годину пізніше, ніж зазвичай.
Коли бабуся відчинила двері, то по її погляду все стало ясно:
– Де була?
– Бабусю, я…
– Я спитала, де була? – голос бабусі був дуже незадоволений.
– Ми з Оленою на кошенят дивилися…
– От і посидиш тепер на сходах. Може, наступного разу не займатимешся нісенітницею! – суворо сказала бабуся.
– Вибач… – Олена намагалася не заплакати.
Бабуся зачинила двері перед її носом. Олена спочатку стояла, сподіваючись, що це просто невелика провокація, щоб її провчити, але потім почула, що бабуся ходить по квартирі і займається своїми справами.
Дівчинка сіла на сходинку біля дверей. Рюкзак поклала на коліна і почала чекати. Минула майже година, як раптом хтось сказав:
– А чого ти тут сидиш?
Олена підвела голову. Перед нею стояла Іра – двоюрідна сестра її мами. Вона іноді заходила до них у гості.
– Бабуся покарала… – тяжко зітхнула дівчинка.
– Покарала? Додому не пускає? – Іра спохмурніла. – Давно сидиш?
– Так, – зізналася Олена.
– Зрозуміло. Ходімо! Будемо з тобою морозиво їсти!
– Мені не можна… – дівчинка злякалася такої пропозиції.
– А я сказала можна! – Іра їй усміхнулася і потягла за руку.
У кафе двоюрідна тітка купила їй велике морозиво із шоколадною крихтою. Олена навіть не наважувалася почати їсти, але Іра підштовхнула її.
– Та їж ти! Не бійся так весь час!
Олена спочатку мовчала, опустивши очі. Іра не квапила її, просто була поряд і посміхалася. Поруч із нею дівчинці чомусь було легше говорити, і за кілька хвилин вона розповіла, що сталося після школи.
Іра вислухала її і похитала головою.
– Через кошенят тебе залишили одну?
Олена кивнула.
– Оце так… – тітка не розуміла, як за звичайну дитячу витівку можна покарати восьмирічну дитину так жорстоко. Коли вони повернулися, бабуся була ще зліша.
– Це ще що таке? Я її покарала!
– Їй вісім років! З дитиною не можна поводитися, як із собакою! – Іра поводилася вільно з бабусею Олени.
– Ти мене вчитимеш? Ти знаєш, скільки я з нею намучилася?
Олена відійшла до стіни та опустила очі. Було дуже страшно.
– Якщо тобі так важко з нею, то навіщо ти взагалі взялася за цю справу?
– А що мені було робити? В дитячий будинок віддати? Щоб потім люди на мене пальцями показували?
– Треба чинити по-людськи!
– Якщо така розумна, сама її забирай! Подивимося, як ти з цією скалкою впораєшся.
Іра знизала плечима.
– Саме так і зроблю! Заберу її до себе! Ось назавжди і сьогодні!
– Іро, не городи нісенітниці! – Бабуся явно не очікувала такої відповіді, тож засміялася. Але Іра вже серйозно питала у племінниці про її рішення.
– Підеш до мене жити?
Олена зовсім не знала, що відповісти. Їй не хотілося зовсім роздратувати бабусю, але чомусь вона все одно несміливо кивнула на знак згоди.
***
Іра була одружена, але своїх дітей у них із Борисом не було. Борис ходив у море і кілька місяців проводив у рейсах. Тому про те, що в їхньому будинку тепер живе Олена, він дізнався вже після того, як усе сталося.
Іра все збиралася йому сказати телефоном, але не наважувалася. А коли він з’явився на порозі, то відступати вже було нікуди:
– Борю, тільки ти спокійно спочатку вислухай.
– Що трапилося?
Борис, знаючи дружину, чекав чогось жахливого на кшталт “пожежі від забутої ввімкненої праски”, все було інакше, але сказане Ірою його все одно сильно здивувало.
– Я Олену забрала до нас жити. Зовсім. Бабуся не проти, матері все одно, оформлятимемо документи на опіку, – Іра швидко розповіла чоловікові про все. Борис вислухав дружину і важко зітхнув у відповідь.
– Гаразд. Давай веди її, знайомитимемося!
Згодом Олена звикла до нього. Борис ніколи не змушував її називати себе татом, не ліз із розмовами, але завжди приходив на допомогу, якщо це було потрібно.
Треба було щось полагодити – лагодив, треба було поговорити з задиракою однокласником – говорив. Із кожного рейсу Борис привозив падчерці подарунок. Він бачив, що це добра і світла дитина, і перейнявся до неї всією душею.
Так минуло кілька років. Коли Олені виповнилося тринадцять, пішла із життя бабуся.
Дізнавшись про те, що сталося, на обрії з’явилася Регіна. Вона приїхала займатися питаннями спадщини і лише тоді дізналася, що мати залишила частину квартири онучці.
Чому бабуся так вирішила, ніхто не знав. Може, перед відходом стало совісно, а може, хотіла щось залишити дівчинці, яку так відштовхнула від себе.
За кілька днів Регіна приїхала до Іри додому.
– Поклич Олену! – вимагала вона просто з порога. – Мені треба з нею поговорити.
Олена вийшла з кімнати та застигла. Матір вона зовсім не пам’ятала, але виявилось, що вони були дуже схожі.
– Ти мусиш відмовитися від частки! – Почала вимагати Регіна. – Мені треба продати квартиру, і це буде простіше зробити, якщо ти взагалі не будеш нічим там володіти!
– Вона нічого тобі не винна! – Іра заступилася за дитину.
– Тебе не питають… Ти взагалі для неї ніхто! – Регіна була на нервах.
– На мою думку, це ти в нас ніхто… – засміялася Ірина.
– Вона ще дитина! Навіщо їй квартира? – спалахнула горе-мати.
– Щоб був старт на майбутнє! – прогримів Борис, вийшовши з кухні.
– А ти ще хто такий, щоб втручатися?!
– Я їй батько! А Іра – мати! Це ми про неї дбали ці роки! Це я з нею математику робив, це Іра ночами не спала, коли Оленка хворіла! А ось ти, як була егоїсткою, так і лишилася!
Регіна зблідла.
– Я її мати!
– Мати ніколи не стала б відбирати у своєї дитини те, що їй належить по праву! – Сказав Борис.
– Ви ще пошкодуєте. Я в суд піду! – кинула Регіна, розуміючи, що не зможе отримати те, чого хоче.
Після того випадку Регіна ще кілька разів дзвонила, погрожувала адвокатами та судами. Але далі погроз справа так і не пішла. Ірина та Борис простежили, щоб Олена зберегла частку у бабусиній квартирі.
Минав час, до двадцяти років Олена вже давно не чекала, що мати якось прийде і скаже те, чого їй хотілося почути у дитинстві. Тому, коли Регіна знову зателефонувала та запропонувала зустрітися, Олена погодилася без особливих емоцій.
– Я хочу продати квартиру, – сказала Регіна. – Ти можеш продати свою частку разом зі мною. Кожен отримає гроші та зможе купити собі житло.
Олена не стала сперечатися, тільки перед продажем вирішила заїхати туди.
Регіна відчинила двері своїм ключем. Усередині майже нічого не змінилося. Олена пройшла до кімнати, де колись жила. У шухляді лежали старі фотографії. Серед них вона знайшла кілька знімків із дитинства.
Вона зібрала фотографії в окремий стос.
– Ти їх забиратимеш? – Запитала Регіна.
– Так.
– Навіщо?
Олена глянула на знімки. Вона й сама не знала, навіщо…
– Просто хочу залишити їх у себе.
Регіна нічого не відповіла. Їй було байдуже, але цей холод у материнських очах більше не поранив.
Після продажу квартири Олена отримала гроші за свою частку. Регіна теж забрала свою частину та знову припинила виходити на зв’язок.
Олена теж не дзвонила їй. У неї вже була сім’я: найулюбленіша і найрідніша. А незабаром буде її власна маленька родина, – наречений Назар, з яким вони зустрічалися більше року, зробив їй пропозицію. І вона її прийняла…
Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
