Мені зараз так смішно слухати обурення колишнього чоловіка, що я плачу копійчані аліменти, а я зараз пересилаю йому на сто гривень більше, ніж він платив мені ще близько року тому.
Розлучилися ми з чоловіком чотири роки тому. Дочка тоді ще тільки почала ходити в садок, коли чоловік із почуттям виконаного обов’язку заявив, що декрет він мені дав відсидіти, а тепер йде до коханої жінки.
Це не стало раптовістю. Я вже здогадувалась, що чоловік гуляє, але зловити за руку не могла. Але інтуїцію так просто в кишеню не сховаєш.
Тож потрясінь не було. Розлучилися, поділили, що можна, дочка залишилася зі мною, а чоловік платив аліменти, які не вражали своєю щедрістю.
Якби не допомога моїх батьків, то я навряд чи змогла б звести кінці з кінцями. Дочка дуже часто хворіла в садку, тож отримувала я копійки.
Батьки віддали мені бабусину квартиру, яку раніше здавали, зробили там ремонт та й продуктами частенько допомагали.
Чоловік, крім присуджених йому аліментів, не допомагав нічим. Він був зайнятий побудовою нового осередку суспільства. Як живе його дочка, батька не хвилювало.
Але нічого, впоралися. У садок дочка почала ходити нормально, я отримала можливість ходити на роботу. Батьки продовжували допомагати у міру сил.
Але рік тому сталася трагедія. Ми потрапили до автокатастрофи, батьки, які сиділи попереду, не вижили, я отримала складний перелом хребта та інші травми, а дочка зламала руку.
Це був страшний час. Я сама лежала в реанімації та близько двох тижнів не знала, що з батьками. Тільки коли мій стан трохи стабілізувався, мені сказали, що їх вже поховали.
Похороном займалася мамина старша сестра, яка мешкає в іншому місті. До мене її не пустили, але потім телефоном ми з нею зідзвонювалися, вона розповіла, що і як.
Дочку забрав колишній чоловік, бо більше дитину подіти не було куди. Мене чекало тривале лікування і кілька операцій, тому що перелом хоч і був найсерйознішою травмою, але вистачало й інших.
Щоб якось зводити кінці з кінцями, я попросила допомоги у подруг. Вони перевезли мої речі до батьківської квартири, яка тепер моя, а ту квартиру від мого імені здали.
Зараз я вже почала працювати, правда, до виходу в офіс мені ще далеко, але начальство пішло мені назустріч і дозволило працювати віддалено.
Але мати з мене зараз ніяка. Я за собою доглядаю з великими труднощами, тому дитина поки ще живе у чоловіка. А я плачу йому аліменти.
Я плачу йому стільки ж, скільки він платив мені, тільки я округлила суму, тому мої аліменти на сто гривень більше. Але чоловік раптом почав обурюватись.
– Цих аліментів ні на що не вистачає! – дзвонив він мені з обуренням.
Дуже хотілося розреготатися, але поки не можу собі дозволити такі рухи тіла, тому я просто хмикнула і нагадала, що він мені платив такі ж суми.
Колишній одразу став щось бубнити, що тоді була інша ситуація, не треба порівнювати та так далі. Але потім йому, мабуть, самому стало соромно, і він тему змінив.
За дочкою дуже сумую, хочу якнайшвидше повернути її додому, але поки що розумію, що це буде не самим правильним рішенням. Треба відновитись, щоб я могла дбати про дочку, а не вона про мене.
А поки платитиму аліменти та радітиму зустрічам на вихідних, коли моя подруга привозить дочку побачитися зі мною.
