Мені здається, точніше, я певен, що дружина навмисно відгороджується від мене дитиною. Вже п’ять років, тобто з самої її появи, все наше життя підлаштовується під дитину.
Коли син тільки зʼявився, я розумів, що зараз малюкові потрібна вся увага, яку тільки можуть дати йому батьки. Я розумів, чому дружина з ним двадцять чотири на сім.
У мене не було якихось претензій ні з приводу того, що дружина повністю жила в дитячій, ні з приводу того, що ніхто мені не приділяє уваги.
Це все було об’єктивно та зрозуміло. Я нічого не вимагав, навпаки, цікавився, чи вона поїла за день, що приготувати, чи потрібно її підмінити.
Але час йшов, дитина зростала, а дружина все одно всю свою увагу продовжувала концентрувати тільки на сині. І продовжувала жити з ним у дитячій.
Я пропонував поставити ліжечко до нас у кімнату, але вона відмовилася, мовляв, піклується про мій сон, хоча я був не проти вставати до дитини, тим більше, що все одно навіть у сусідній кімнаті я прокидався, коли син починав плакати.
Дитині два роки, а дружина все ще не планувала повертатися до нашої спальні та взагалі якось брати участь у сімейному житті. Готувала лише дитині, прала тільки дитині, прибиралась лише у дитячій.
Мене це все починало безпосередньо напружувати. Я хотів із нею поговорити, з’ясувати, що діється, але мама відмовила мене. Сказала, що коли дружина вийде з декрету, все само поступово прийде в норму, а поки що порадила не тиснути на неї.
Я стиснув зуби та терпів. Але дружина із декрету вийшла дуже своєрідно. Вона вмовила начальство відпустити її на віддалення, а дитина в садок не пішла.
– Лікар нам сказав, що ми в садку постійно хворітимемо, не треба нам у садок, – пояснила дружина.
Не знаю, що вона там по роботі встигала, але вдома нічого не змінилося. Вона весь день із дитиною, на мене увагу не звертає.
– Ну так, я цілий день вдома, але ж я працюю, а зараз я з малюком займаюся, – знаходила вона виправдання.
А вдома як нічого до ладу не робилося, так і не робиться. І спала дружина все ще в кімнаті сина. Казала, що він дуже неспокійно спить, все одно довелося б бігати.
У мене вже склалося відчуття, що я живу із сусідкою, яка має дитину. Ввечері мені з сином ніколи займатися, тому що я приходжу з роботи, готую їжу, перу речі, наводжу порядок, а дружина розвиває дитину.
Я з ним можу пограти пів години перед сном, якщо у дружини гарний настрій, інакше звучить “не треба розігрувати його перед сном” і дитину в мене забирають.
Мене це дуже втомило. Я дружині неодноразово ставив питання, що в нас не так. Але отримував відповідь, що просто дитина маленька, вимагає багато уваги, але в нас все так.
Так, у мільйонів людей маленькі діти, але вони на них не зациклюються, якось примудряються жити й іншим життям, але не моя дружина.
Я їй сказав, що настав час їй перебиратися спати вже в нашу спальню, дитині п’ять років, вона вже повинна засипати самостійно, а не під маминим боком.
Зустрів жахливий опір.
– Він маленький, він без мене не засне, я з ним ляжу, – заявила мені дружина.
Дитині за рік до школи, а дружина все ще з ним спить. А що далі? У садок він не ходив. До школи теж не піде, бо хворітиме?
Дістало це все. Вже втомився якось намагатися зламати ситуацію, хочу подати на розлучення. Мені здається, якщо я поїду, то дружина навіть не помітить.
