Трохи про мінливість сучасної журналістики.
Є у мене товариш, працює в міській газеті. Але щось мені здається, пропрацює він там недовго.
Коротше, сидить їх там в редакції, якщо не помиляюся, п’ять чоловік.
Вгадайте, хто з п’ятьох виходить покурити раз на годину, а коли виходить, затримується щонайменше на п’ять-десять хвилин?
Вгадайте, хто користується доступною квотою на перерви на всі сто, а іноді її і перевищує?
Тобто, зрозумійте правильно, їм же там не забороняють за дев’ять годині зробити перерву на обід на годину і ще пару перерв на легкі перекуски. Але якщо товариш повертається з обіду хоча б рівно через годину, йому вже готові аплодувати.
А у них, взагалі-то, специфіка роботи така, що реагувати на інфоприводи треба максимально швидко.
Ну, а недавно він строчив репортаж. Тематика зовсім смішна. Про якусь сварку, в якій постраждала жінка. Мабуть, всередині цього журналіста в конвульсіях намагається вмерти прозаїк, тому що репортаж в результаті майорів всякими оборотами на зразок: «Втрачаючи сили з кожною секундою, повзла до найближчої лікарні», «Лікарі відважно билися за життя постраждалої».
Нічого такого? Але! При всьому цьому в репортажі не містилося жодної конкретики: ні назви або номера лікарні, ні місця події, ні навіть причини події.
Іншим разом він писав репортаж і переплутав назву відомства, яке надало інформацію. Написав якесь інше. А потім виявилося, що ці два відомства «на ножах» одне з одним (по крайней мере, їх міські підрозділи). Джерело образилося і надалі не відповідав на дзвінки.
Ну, а ще товариш постійно плутає, де треба ставити м’який знак, а де ні.
На попередній роботі, в рекламному агентстві, він протримався трохи більше місяця.
Сам він до сих пір говорить, що його звільнили за те, що він пішов з корпоративу раніше за інших. Тут, в газеті, якимось дивом тримається вже кілька місяців. Чекаємо-с.
