Моя бабуся завжди говорила, що жадібність – всякому горю початок. А ось бабуся чоловіка цієї приказки не чула, тому й залишилася сама після своїх викрутасів.
— Діти, я не користуюся дачею, вік вже не той. Може ви беріть та живіть. Робіть там що хочете, — зі сльозами на очах сказала нам Тетяна Олександрівна, бабуся чоловіка по матері, приблизно через пів року після нашого весілля. Це наче такий подарунок нам був.
Я почала було відмовлятися, мовляв, нам і ніколи, та й до чого нам зараз дача, ми ж тільки побралися. Якось я не бачила себе на грядках з сапкою в руках. Але чоловік смикнув мене за рукав.
— Дякую, бабусю. Дай нам час і ти не впізнаєш свою фазенду. Приїжджатимеш до нас пити чай біля каміна, — впевнено сказав Ілля.
Вдома він пояснив мені, що давно чекав на цю пропозицію. Мовляв, бабуся все одно садовими роботами не займається, земля лише дарма простоює. А йому, мовляв, завжди хотілося мати заміський будиночок.
— Душею там відпочиваєш від суєти, — додав Ілля.
Щоправда, пізніше Тетяна Олександрівна все ж таки висунула умову нашого користування дачею:
— Нічого з вас не братиму. Допомагайте мені тільки, приїжджайте частіше.
Чоловік згідно кивнув. Воно й зрозуміло, бабуся вже у роках. Не те що прибратися, по будинку пересуватися важко.
Незабаром я була в положенні, всі дачні турботи лягли на плечі чоловіка. Йому доводилося мотатися до бабусі та виконувати її доручення. То довідки у соцзахисті взяти, то продуктів привезти.
Чесно кажучи, бабуся смикала його з приводу і без. Могла, наприклад, зателефонувати пізно ввечері та попросити привезти їй морозиво. Ми ще з Іллею сміялися. Мовляв, хто з нас двох у положенні.
Я навіть на ранніх термінах із дивними проханнями до чоловіка не чіплялася. Але Ілля не скаржився, бабуся таки.
Дача потихеньку перетворювалася у щось гарне. Чоловік знайшов недорогу бригаду робітників, вони упорядкували будиночок, трохи упорядкували ділянку.
Тетяна Олександрівна нахвалювала Іллю. Називала його найкращим онуком на світі. Натякала, що може і свою квартиру нам залишити.
Мовляв, з’явиться у мене правнук, я йому квартиру відпишу. Буде у дитини спадщина. Я, чесно кажучи, особливо на таку бабусину щедрість не розраховувала, але все одно було приємно, що хтось дбає про нас.
За два роки дачу було не впізнати. З маленьким сином ми приїжджали дихати свіжим повітрям. Їли ягоди з куща, купалися у надувному басейні, спостерігали, як квітнуть троянди.
Бабуся теж із задоволенням відвідувала нас. Охала та зітхала, оглядаючи те, що раніше було в такому недбалому вигляді.
— Ну, Ілля, ну золоті руки! — захоплено повторювала Тетяна Олександрівна.
Вечорами ми пили з нею чай на новенькій веранді, милуючись чудовим заходом сонця. Чоловік гордо оглядав свої володіння. Так, попрацював гарно.
Після закінчення ремонту чоловік не припиняв допомагати бабусі. Возив її лікарями, мішками тягав фрукти та навіть думав відправити її до санаторію.
— Мені б підлікуватись, — вже не натякала, а прямим текстом говорила Тетяна Олександрівна.
Чоловік щоразу відповідав, що трохи згодом виконає її бажання.
— Бабусю, ну у мене дитина нещодавно з’явилася. Сама розумієш, усі гроші туди йдуть.
Бабуся підтискала губи:
— Ну, звичайно, я розумію. Щоправда, ми вас виховували без надмірностей. Навіщо ви Мишку такий дорогий одяг купуєте? Заощаджували б, мені б якраз на санаторій вистачило.
Ілля лише відмахувався. Почекай, мовляв, не до курортів поки що.
А восени до нас на ділянку прийшли якісь люди. Безцеремонно відчинили хвіртку і почали озиратися довкола, ставлячи нам запитання. Ми з чоловіком остовпіли:
— Що взагалі відбувається, хто ви такі?
Незнайомці відповіли, що вони є покупцями. За погодженням із господаркою дачі приїхали оглянути ділянку.
Я думала, що Іллю прямо там схопить напад серця. Якось взявши себе в руки, він набрав номер бабусі. Та спокійно підтвердила, що так, продає дачу.
— Потрібні гроші, я вирішила ремонт вдома зробити та до санаторію з’їздити. Та й до чого мені дача, в моєму віці? — анітрохи не зніяковівши, додала любляча бабуся.
Чоловік так очманів, що зміг тільки промимрити, а як же ми.
— А ви молоді, у вас усе життя попереду. Ще придбаєте собі дачу, і решту, — відповіла Тетяна Олександрівна.
Не розповідатиму, як обурився Ілля. Скажу тільки, що із дачної ділянки ми забрали все, що тільки змогли. Тетяна Олександрівна нашу дачу все-таки продала, попри наші прохання та благання.
Навіть не погодилася почекати, поки ми зберемо гроші та викупимо в неї ділянку. Чоловік до неї тепер ні ногою. А кохана бабуся поливає онучка брудом зі смаком та задоволенням.
Ні з ким із нашої родини не спілкується і навіть зі своєю донькою, моєю свекрухою, не розмовляє. Скаржиться сусідам, що всі її кинули на старість років. І ніяк не поясниш людині, що жадібність останнього розуму позбавляє.
