Я закохалася в Микиту по вуха, через пів-року відносин він зробив мені пропозицію, і ми одружилися. Відразу після весілля почалися часті сварки, він став грубіянити мені, і дійшло навіть до того, що він почав мене ображати.
Кожен такий його вчинок супроводжувався подальшим його каяттям, він писав слова вибачень, говорив, що такого більше не повториться. А я вірила. З горем навпіл ми прожили так рік.
За цей час у мене була кілька “переїздів до мами”. Він постійно говорив про дитину, і ось, коли я завагітніла, думала, що все зміниться, що він зміниться. Але ні.
Все залишилося на своїх місцях: і сварки, і хамство. Потім моя мама не витримала і на останніх місяцях вагітності насильно відвезла мене до родичів в інше місто.
Я дуже переживала, адже я ЙОГО любила, я вірила ЙОМУ. Спочатку було дуже важко, але після народження дитини потроху стало відпускати. Я стала жити заради свого сина, який не заслужив собі такого горе-татуся.
Зараз з жахом згадую ті два роки сімейного життя, і холоне все всередині. В голові залишилися тільки питання ЧОМУ НЕ ПІШЛА РАНІШЕ? НАВІЩО терпіли? Девчата, милі, не давайте витирати об себе ноги! Не думайте про те, що залишитеся одні, набагато гірше жити з людиною, яка тебе не поважає! Пам’ятайте, ми у себе одні!
