Моя мама побажала мені, щоб ми з чоловіком розлучилися через місяць після весілля. Дуже душевне побажання від люблячої мами, нічого не скажеш.
А все через те, що ми не послухали її та не стали влаштовувати великий бенкет, що викликало в неї просто обурення. Вона вже всіх запросила. Тільки нас забула спитати.
Ми з чоловіком ніколи не планували пишного весілля. По-перше, весілля для нас – момент дуже особистий, який хотілося б розділити лише з найближчими. А тітка Галя з якогось села, яку я бачила один раз і то цього не пам’ятаю, до цієї категорії точно не належить.
По-друге, ми збираємо на свою квартиру, тому викидати на одну гулянку величезні суми ми не готові. Це безглуздо, на наш з чоловіком погляд.
Були б ми мільйонерами, для яких понад сто тисяч це дрібниця, тоді звісно, без запитань, чого б не відсвяткувати, але це нас, на жаль, не стосується.
Тому ми планували весілля на десятьох осіб. Туди увійшли батьки, брати чоловіка з дружинами, ну от і все, тільки сім’я. З друзями ми хотіли потім посидіти на природі.
Розпис, потім поїздка до ресторану – ось і всі заплановані заходи. Потім ми з чоловіком планували на три дні поїхати на турбазу.
Батьки чоловіка до такого плану поставилися спокійно, сказали, що це наше весілля, нам і вирішувати, як його святкувати. Уточнили лише час розпису та все.
Зате мою маму знатно викручувало. Вона обурювалася, що в нас не весілля, а якесь непорозуміння, нікого з родичів не покликали, сором і ганьба.
Я думала, що вона поскиглить і заспокоїться, але ні. Мама взяла все у свої руки. Тобто вона сама запрошувала людей на наше весілля, домовилася в кафе, знову ж таки без нас, а потім поставила нас із чоловіком перед фактом.
Ми не здивувалися, ми були шоковані, коли довідалися, що вона здивувала. Весілля з десяти чоловіків раптово розширилося до тридцяти. Де мама взагалі стільки рідні знайшла?
– Ну, як можна рідню не покликати? Все ж таки образяться! Ні, так робити не можна, але я вже все виправила. Проте тепер буде все, як у людей.
І почала далі розповідати, як треба буде розмістити гостей, що коли ми їдемо, то можемо залишити ключі від квартири, вона там теж рідню розмістить.
Я вирішила висунути найбільший, як мені здалося, вагомий аргумент. Сказала, що ми просто не маємо грошей на такі широкі святкування.
– Як це у вас немає стільки грошей на весілля? Ну, кредит візьміть, я вже всіх запросила, не можна ганьбитися!
А я ганьбитися і не буду, я не кликала цей натовп рідні. Тому й сказала мамі, що вона може знову всім дзвонити та все скасовувати. Це моє останнє слово.
Мама довго намагалася до мене достукатися, кричала, плакала, погрожувала, але я свого рішення не змінила, у нас буде таке весілля, яке ми спланували.
– Зганьбила мати перед усією ріднею! Та подавіться своїм весіллям! Я не прийду! Щоб ви розлучилися за місяць! – кричала вона мені в трубку.
Прикро, що їй якісь далекі родичі, яких вона сто років не бачила, важливіші за рідну дочку. Але це її вибір, хай робить як хоче.
Спілкуватися з мамою я не хочу, чекаю, коли вона просить вибачення. А знаючи її, цього не станеться ніколи.
