Я гидка, зла, невихована. Кажіть, все, що хочете – мені байдуже. Життя моє все одно абсолютно марне. Я ненавиджу свою матір. Мені 36 років, їй 61.
Все життя з раннього дитинства: вона змушувала мене робити тільки те, що вона хоче. Причому зовні все це звучало дуже благонадійно.
— Не ходи на перший урок – ти маєш виспатися.
— Не поїдеш до піонерського табору – там брудно та холодно.
Вона знаходила десь для мене відповіді на контрольні та варіанти екзаменаційних білетів, потім за гроші я вступила до вишу, який мені абсолютно не потрібен (просто щоб говорити всім, що у мене вища освіта), до якого я теж не ходила, адже весь час треба було спати. Вона вважає, що я весь час маю спати.
Вона не дозволила мені навіть намагатися шукати роботу, а завела мені трудову на заводі своєї знайомої. При цьому коли я говорила, що працюватиму, відповідь була: «Я ж знаю, що ти не зможеш так рано вставати, а якщо ти не виспишся, ти будеш розбита і зла».
Все, що я роблю – потихеньку допомагаючи оптовикам на величезному ринку. Мати не заперечує, ходити туди можна будь-коли.
Вдома вона весь час розповідає мені і, найголовніше, всім своїм подругам, яких у неї море, що я нікчемна, зла, ні до чого не пристосована і дуже хвора, а потім лає мене, що я не вийшла поспілкуватися до людей. Як я можу з ними спілкуватися, коли я така жахлива?
Іноді я намагаюся прокинутися рано, що мати не помітила і вислизнути на свій ринок. Найчастіше вона прокидається і, швидко вискочивши, зачиняє двері і ховає ключ, щоб я не могла вийти, а якщо вдається вийти, то ввечері жахливий скандал, що я пізно прийшла. Вона відвадила всіх моїх знайомих, а їх і так було мало, щоб вони не розповідали, як вони сплять по 4 години, потім зовсім самостійно працюють, закохуються, одружуються, ходять у гості та приходять додому вночі. Так, я просто не хочу її бачити і часто навмисно приходжу пізно, адже якщо скандал буде байдуже.
Скажете – піди, винаймай квартиру, відкладай одяг або відпустку, живи одна і дбай про себе самостійно. А чесно, я всього цього справді не вмію робити і боюся. І вона це знає, тому часто кричить: «Йди, я подивлюся, як і на що ти житимеш». Я не маю професії, я майже не вчилася, а чого вчилася – давно забула. Я навіть готувати не вмію, мама одразу кричить, що я все роблю неправильно і знову ж таки, всім про це розповідає.
Іноді вона для вигляду знайомить мене з якимось хлопцем, якому одразу розповідає, яка я жахлива, а потім каже, що вона намагалася мене прилаштувати. Одного разу випадково справді з’явився у моєму житті чоловік. Чи треба говорити, що за першої ж їхньої зустрічі вона «з добрими намірами» повідомила «всю правду» про мене.
Я розумію, що вся суть цих заходів лише в одному, щоб я ніколи нікуди від неї не поділася. У мами справді нікого немає, крім мене. Але ж я не домашній песик! Я б у будь-якому разі її не покинула, а так… життя пропало. Нічого не хочеться. Я іноді просто тупо годинами сиджу у своїй темній кімнаті або у ванній, просто щоб довше не чути докорів. І не бачити її.