Люди пишуть, що жалкують про те, що трапилося, просять інших повчитися на їхніх помилках. А мені захотілося розповісти історію свого щастя.
Ніколи не думала, що можна бути щасливою, роблячи операцію. Ще 10 років тому у мене діагностували пухлину по жіночій частині. Спочатку вона була розміром 5 см, але невпинно росла. Лікарі наполягали на операції, але грошей на неї не було. Я могла тільки сподіватися, що пухлина не стане злоякісною. Зрештою, 3 роки тому при черговому обстеженні мені сказали, що якщо я не зможу оперуватися, навіть за умови доброякісності пухлини, я попрощаюся із життям. Вона була вже дуже великих розмірів і тиснула на інші органи.
Я людина самотня. Гроші взяти ніде, та й доглядати мене нікому. Позичати страшно, якщо помру, хто людям віддасть мої борги. Вирішила покластися на долю. І доля справді подарувала мені подарунок.
Минулого року, я випадково зустріла свого не дуже давнього учня. Нині він закінчує навчання у виші. Найголовніше для людини – підтримка. І поговоривши з Віктором, я одразу цю підтримку відчула. Він студент, грошима сам допомогти не міг. Але одразу сказав: «Не турбуйтеся, не варто вмирати через операцію. Ви маєте жити».
Він сам обдзвонив інших учнів (що мені зробити було просто соромно), розповів про ситуацію, і хлопці просто скинулися, хто скільки міг. Частина суми тепер була у Віктора на руках. Тоді він просто пішов до моєї та його рідної школи, де я працюю багато років, і звернувся за допомогою до директора. Директор своєю чергою до вчителів. Так удалося зібрати майже всі необхідні гроші. Я була на сьомому небі від щастя.
Тоді 1 березня Вітя взяв мене, як маленьку, за руку і відвів до лікарні. Мене одразу ж поклали і почали готувати до операції.
Весь час, поки я перебувала в лікарні, Віктор приходив до мене щодня, спілкувався, підбадьорював. У ніч перед операцією, на відміну від усіх моїх сусідок по палаті, я чудово спала, бо була щаслива, що комусь потрібна.
Після операції мій випускник продовжував приходити: носив мої аналізи в лабораторію, організував двох хлопців на кров, і, головне, весь час, щодня зі мною спілкувався. І ще два місяці після того постійно бував у мене вдома, допомагав по господарству, ходив по ліки, словом усіляко підтримував. І зараз, через рік, дзвонить, заходить, ділиться думками.
Щоразу, проходячи повз лікарню, я дивлюся на вікна колишньої своєї палати і посміхаюся, бо це були найщасливіші дні та місяці мого життя. Дуже хочеться, щоб усі знали, що бувають у житті моменти, коли нещастя стає щастям. Бажаю всім більше таких моментів і ніколи не падати духом.