Сиджу в декреті з донькою вже рік і 8 міс. Працювала в туристичному агентстві. Директор-дівчина трохи старша за мене. У неї колом бізнес і інші справи, подорожі.
Йдучи в декрет, ми домовилися, що я прийду працювати знову. Під час подорожей я підміняла її вже два рази, з дитиною в офіс виходила, хоч і це вкрай незручно для нас, по-перше-далеко, по-друге, у нас збивався весь режим.
Тепер вони з чоловіком хочуть на невизначений час переїхати в інше місто і там займатися іншим бізнесом. Тому, просить мене, щоб я влаштувала дитину в садок (а садок у нас з 2-х років, як це всім відомо, і то потрапити туди складно, в порядку черги) все це для того, щоб я вийшла на роботу завчасно.
Тисне на мене, дзвонить щодня і каже: «настроюйся на роботу, адже зараз саме сезон» і т.д. Я кажу, що куди я дитини подіну, в платний сад немає можливості, в безкоштовний ближче до трьох років.
Вся справа в тому, що я «безвідмовний чоловік» в житті, для мене це є справжньою проблемою. Директору кажу, що я постараюся зробити все можливе, щоб підмінити її, але сама-то знаю, що у мене не вийде, хоч як крути.
Дайте пораду, як делікатно відмовити, щоб людина зрозуміла, що я дійсно не можу постійно вийти на роботу з дитиною на руках. Каже, що я не можу нікого найняти на роботу, так як ти потім прийдеш. І я навіть відчуваю себе винуватою, що не можу допомогти їй.
Якось не зручно, чи що. І вона на мене сподівається, раз я теж не відмовляю. Замкнуте коло, коротше кажучи. Зараз розумію, що відразу треба було говорити ні, не підміняти її, адже я маю повне право не виходити на роботу, перебуваючи в декреті. Але тут мова не про права, а про людське ставлення більше.
