Я маю близьку подругу Марину. Ми познайомилися, коли вона прийшла до нас працювати економістом. Марина справила на мене гарне враження: весела, цікава, та приблизно мого віку.
Я вирішила, що нам потрібно стати подругами. Виявилося, що вона незаміжня і перебуває в активному пошуку майбутнього чоловіка.
На той момент їй було тридцять один рік. Саме час заводити дітей, поки що, як кажуть, не пішов поїзд.
Мені завжди подобався її запал і те, як воно ставиться до життя в цілому: не сумує, хоча незаміжня і немає дітей в такому віці, немає свого житла – знімає, грошей теж немає – зарплатня просто смішна, така, щоб тільки з голоду ноги не простягнути, але і на тому спасибі.
У мене хоч і було все те, про що мріє в наш час будь-яка жінка, але таким оптимістичним настроєм, і поглядом на життя, я ніколи не могла похвалитися. І, якщо чесно, я тоді не дуже вірила, що жінка після тридцяти, може вийти заміж.
Марина ж свято сподівалася на те, що неодмінно буде щаслива з якимось високим, красивим, турботливим, розумним, добрим, без шкідливих звичок, … далі за списком.
Причому список вимог до майбутнього чоловіка, треба зауважити, був величезний, і вміщався лише на аркуш формату А1, та й то дрібним почерком.
На що я не раз їй натякала, мовляв, зменш свій запал – таких чоловіків на світі просто не існує. Зменш обороти, понизь планку.
Але Марина категорично не слухала мене. У цьому плані вона була перфекціоністка: полюбити так короля, на менше не згодна.
А чоловікам вона подобалася: гарна, добре за собою стежить, одягається зі смаком. Але вона від усіх вернула носа. Кілька разів навіть отримала пропозицію руки та серця, але ні. Відійдіть убік!
Вона собі краще знайде, вона варта кращого. Але не ідеальні якісь чоловіки траплялися: то не дуже гарний, то повненький, то якийсь незрозумілий, то просто охоронець…
Тим часом роки йшли, навіть не йшли, а бігли… І ось моїй подрузі Марині вже сорок два. Короля так і не знайшла, дітей не мала, веселості помітно поменшало, як і колишнього запалу, і все, що зараз у неї є, так це кілька нерозлучних подруг, та нелюба робота, на яку ходить як на каторгу.
Коротше, туга! І тепер вона сама мені сама каже:
– От же дурна була, слів немає! Пропонували заміж, іти треба було. Без мужика одній дуже важко, та й без дітей якось не весело.
Марина, звичайно, не сумує, ще сподівається познайомитися з кимось, вийти заміж, і бути щасливою, але про дітей уже й не думає, залишила цю витівку. Які діти у її віці? Їх же треба встигнути виховати, та поставити на ноги.
Марині, та й усім жінкам, які бажають вийти заміж, хочу нагадати, що ідеальних чоловіків немає, не було і не буде!
Природа їх не створила і навряд чи колись створить, тому чоловіків треба приймати й любити такими, якими вони є: з недоліками, слабкостями, вадами, та недосконалостями.
А вони у відповідь любитимуть вас, таких недосконалих, та далеких від ідеалу. Як вважаєте, я маю сенс?
