– Син, кажеш? А де ж ти був, сину, коли батько твій тебе потребував? Де ти був, коли він дзвонив тобі, просив приїхати? Хоч ненадовго, хоч на день! Де ти був, сину, коли я цілодобово сиділа біля ліжка твого батька?
– Де ти був, коли я за ним, лежачим, бруд вигрібала? Коли в лікарні його доглядала, з ложечки годувала, напувала, перевдягала? Чому ти не приїжджав, коли я тобі дзвонила, благала приїхати?
– Де ти був, коли я, стороння людина, твоя погана колишня дружина, ховала твого батька? Одна, сама, без твоєї допомоги, Олеже! А зараз навіщо ти приїхав? Тебе тут більше ніхто не чекає, я тебе не кликала, і бачити не хочу.
– Та і я не горю бажанням на тебе дивитися! Все сказала? Можеш збирати своє барахло, і котитися звідси, добренька ти наша!
– Я взагалі не розумію, чому ти досі тут вештаєшся? Думаєш, що тобі щось перепаде? На ось, тримай, за турботу про старого, компенсація, так би мовити!
З цими словами Олег дістав портмоне, витяг звідти кілька тисячних купюр, і жбурнув їх Вікторії.
-Збирайся, я чекаю. Даю тобі тридцять хвилин, а потім викину, як блохасту кішку.
-Та ні, Олеже, це тобі доведеться піти. Якщо ти не залишиш мою квартиру, я зателефоную в поліцію.
Ох, як же Олег репетував, коли дізнався, що не є спадкоємцем, і власник квартири – його колишня дружина! Кричав так, що здригався весь багатоквартирний будинок.
Вікторії справді довелося викликати поліцію, коли чоловік поліз на неї з кулаками, але й вони не змогли втихомирити його, тож забрали в дільницю.
Однак Олег пригрозив Віці, що щойно його випустять, їй мало не здасться. Він виведе її на чисту воду, це точно! Обдурила немічного старого, обманом змусила квартиру на себе переписати, не інакше.
Ну не міг же рідний батько так підло вчинити з єдиним сином і залишити без спадщини!
Виявляється, міг і тому було багато свідків…
Віка та Олег і прожили всього нічого. Це саме той випадок, коли, як-то кажуть, не зійшлися характерами.
Олег – закоханий егоїст, якому важлива лише його власна персона. Він і любив у цьому житті тільки себе, та й то, рідко, у понеділок. Працювати Олег не любив.
Ні, він звичайно ходив на роботу, але робота не бий лежачого. І зарплата така сама. Однак, хоч трохи, та пожили.
Через два роки після весілля Олег зустрів жінку своєї мрії, і разом із нею з області вмотав у саму столицю, думаючи, що там булки на деревах ростуть, і гроші з неба падають, тільки встигай долоні підставляти.
Те, що у Вікторії залишився однорічний синочок, орендоване житло, і декретні виплати, як дохід, його ніяк не хвилювало. Добре, що є мати. Мама допоможе, вона ж своя, рідна, кохана.
Тільки поздихала матуся, головою похитала, але ні слова не сказала, хоча могла б, адже попереджала, що не буде толку з цього Олега.
Як поїхав чоловік у столицю, так і запишався. Ні слуху ні духу. Гаразд, з ним вони розлучилися, але ж син! Син же нікуди не подівся, ось він, маленький, поряд. Хоч би про нього згадав, як справи у сина, чи не хворіє, чи ситий, одягнений, взутий…
А ось дулю вам! Не дочекаєтеся! Ще чого захотіли, щоб Олег їм кланявся, та дзвонив! Кожному кланятися – голова відвалиться.
І Віка не дзвонила, а тому дуже здивувалася, коли їй подзвонив батько Олега, щоб дізнатися, чи не дзвонив син? А потім зовсім несподівано в гості запросив!
– Вам не пожилося, а мене за що внука позбавляєте? Приходь, Віка, я хоч на хлопця подивлюся.
А дивуватися було чому. Вона й бачила Віктора Павловича разів п’ять всього. Не було в Олега з батьком близьких стосунків. Віктор сина критикував, намагався навчити життя, а той гордий надто:
– Не вчіть мене, я й сам краще знаю!
Тиждень жінка думала, чи йти до свекра. Навіть із матір’ю вирішила порадитися. Мати – жінка розумна, одразу сказала:
– Сходи, не переломишся, він тобі поганого не робив, а хлопчику чоловіче спілкування хоч як треба, тим більше дід рідний.
Ось так і стала Віка частим гостем у квартирі у Віктора Павловича. Гарний чоловік, виявляється. Сам себе докоряв, що сина розбестив з дружиною.
– Пізній він у нас, вже й не сподівалися народ ити. Все для нього, все йому, от і вийшло, що тільки про себе думати й навчився.
А внук як діда любив, тут і словами не передати.
Спочатку Олег хоч іноді приїжджав до батька, і то, коли щось треба. Й дзвонив зрідка, а потім і їздити перестав, і дзвонити став все рідше, а згодом і зовсім ніби забув, що у нього є батько.
І про сина забув. Які вже тут аліменти, коли він Вікторії прямо сказав:
– Зараз стільки способів від них сховатися, що треба бути повним дурнем, щоб добровільно платити.
Захворів Віктор Павлович. Поганою болячкою захворів, від якої не кожен може вилікуватися. Важко стало йому одному. І якось так вийшло, що окрім Вікторії й допомогти йому нікому.
Довго не погоджувалася вона переїжджати до свого колишнього свекра:
– Що люди скажуть? Та й Олег мало що подумає?
А потім вирішила, що так і справді простіше буде. І Семенку до школи ближче, і їй до роботи недалеко, і Віктор Павлович під наглядом. А ще, коли онук коханий поруч, усі хвороби немов відступали на задній план.
Довгих два роки боровся чоловік із недугою, та вона сильнішою виявилася. Зовсім зліг чоловік, зовсім поганий став.
Олегу він сам дзвонив, і Віка дзвонила, – та сенсу? Все в нього справи, все йому ніколи:
– Потім якось приїду, ти вже тримайся, тату, лікуйся там.
Віка спочатку вдома, потім у лікарні за свекром доглядала. А потім, коли його додому виписали, як безнадійного, теж тільки вона поряд була. І знову Олегу дзвонила:
– Приїдеш ти чи ні? Чекає ж на тебе батько!
Так і не приїхав Олег до батька на цьому світі. Навіть на похорон не встиг, зайнятий був. Лише за місяць з’явився з безсоромними очима.
Віка і ховала свекра сама, без допомоги Олега.
Приїхав Олег із квартирою питання вирішити. Подумав так:
– Зараз поки що квартирантів знайду, а як термін вийде, так і на продаж виставлю. А що? Квартирка хороша, трикімнатна, в центрі. Нерухомість зараз у ціні, – так що потирав Олег ручки в передчутті солідної суми.
Ніяк не очікував він у своїй квартирі зустріти колишню дружину.
– І чого тобі треба? Чому досі не з’їхала? Ну допомогла батькові у скрутну хвилину, на що зараз сподіваєшся?
– Я не такий добренький, як татко мій. Миттю тебе звідси виселю. А якщо будеш обурюватися, то і рахунок за проживання солідний виставлю.
Олег і не очікував, що не він, а його колишня дружина є власником квартири.
– Ну і як, скажіть мені, таке могло статися? Мабуть, не тільки доглядала старого, напевно ще й ублажала його, інакше з чого б це такий царський подарунок тобі у вигляді квартири?
Поки ще в розумі та пам’яті був Віктор Павлович, поки ще ходив хоч трохи, але на своїх ногах, сам, без примусу і вмовлянь прийняв він це не просте для себе рішення – залишити свою квартиру тій, що доглядала його, тій, що готувала, прибирала, прала, тій, що скрасила його самотність, своїй рідній, коханій.
Не хотіла Віка приймати такий подарунок. Який би не був Олег – а все ж таки син, а вона хто? Його колишня дружина.
– Ну що ви таке вигадали! Я вас і без квартири не кину. Не потрібні мені потім ці розбірки та конфлікти з Олегом.
– Ти ось що, дочко! Вирішив я все. Мені вже недовго лишилося, а тобі ще жити, і онука мого на ноги підіймати. А син – де він, син цей? І розмовляти не хоче. Він тобі допомагає дитину ростити?
– Ось! Ніхто йому не потрібний, окрім себе, коханого. Була б Антоніна моя жива, вона б мене повністю підтримала. Профукає він квартиру, і справа з кінцем! Завтра до нотаріуса йдемо. Я все вирішив!
– Тату, навіщо на мене квартиру? Якщо вже вирішили, то краще на Семена, він онук вам, а я хто?
– Дочка ти мені, Віко, дочка. Прости, Семенко, хоч і онук, але квартиру я тобі залишу. Хто його знає, чиїх генів у ньому більше?
– Добре, якщо твій, а якщо Олегів характер проявиться в ньому, то він вижене тебе на вулицю? Ти – мати, і мати гарна, я знаю, що не даси Семена образити, не обділиш дитину.
Ось так і стала Віка володаркою квартири. І соромно їй було, і ніяково, що ось так все вийшло, а потім заспокоїлася, подумала, якщо свекор так вирішив, значить так і треба.
Довго Олег не міг заспокоїтись. І в суд ходив, хотів дарчу оскаржити:
– Божевільний старий був, вона його обманом змусила дарчу написати!
Тільки програв він. Нічого не довів. По всьому виходило, що у твердому розумі та світлій пам’яті батько його був, коли квартирку цій вертихвістці дарував.
Ось так, з-під носа попливла квартира. І хто у цьому винен?
Поїхав Олег із міста. Де він і що з ним, ні Віка, ні її син не знають. Він із нею не спілкується, на зв’язок не виходить.
Хтось скаже, що так не буває, а я впевнена, що буває. Іноді батьки, затаївши образу на своїх дітей, можуть і покарати їх, нехай навіть таким чином.
А Віка – молодець! Гордість бере за таких людей. Адже не просто це, за чужою людиною доглядати. Іноді й за рідними не хочуть доглядати, а тут – свекор.
Можливо у вас є інша думка? Поділіться нею в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
