Тоня довго сумнівалася, чи варто виходити заміж вдруге. Їй було вже п’ятдесят, і думка про нове сімейне життя лякала. З першим чоловіком Антоніна розлучилася сім років тому, тож її не лякала самотність.
Вона звикла до самостійності: сама вирішувала, що приготувати на вечерю, коли лягати спати, які шоу дивитися. Могла спонтанно поїхати на вихідні до сестри чи провести вечір наодинці з келихом червоного та любовним романом.
Але іноді, гуляючи в парку, вона все ж таки поглядала на одну дуже гарну літню сімейну пару, де в погляді подружжя було видно таке велике кохання, що мимоволі хотілося також в старості ходити під ручку. Та й дочка постійно натякала на те, що у матері ще зовсім молодий вік.
– У тебе все життя попереду! Уяви: на море поїхати, – і не одна! В оперу сходити, і не з тіткою Марією, а з імпозантним чоловіком! Та й взагалі, закохатися б тобі, мамо! Так хочеться у твоїх очах побачити блиск!
Подруги та колеги теж не давали їй спокою. Сватаючи їй «безпорадних» чоловіків. Одним із таких став Геннадій – вдівець, шістдесят два роки. Він був двоюрідним братом її колеги Марини.
– Тоню, у твоєму віці так складно знайти когось! – Переконувала її Марина. – Гена – непоганий варіант: заробляє, в пляшку не заглядає, та ще й із почуттям гумору. Чіпляйся за нього, поки не сплив!
– Та й що тобі одній доживати свій вік? – підтакувала Свєта, заглядаючи до неї в кабінету під час обідньої перерви. – Хоч хтось буде поруч, хоч хтось подбає. Он Наташа в шістдесят п’ять заміж вийшла! І що?
– Що?
– Щаслива!
Тоня зітхала, дивлячись у вікно. Геннадій був цілком приємним чоловіком, який намагався демонструвати інтерес. Приїжджав за нею на роботу, дарував квіти.
А на день народження навіть подарував кавоварку. Тоня поки тримала дистанцію, але в глибині душі їй хотілося вірити, що цього разу все складеться інакше.
Після невдалого першого шлюбу вона довго приходила до тями, вчилася жити сама, цінувати свою свободу.
– Антоніно Олексіївно, ми з вами дорослі люди. Пора б уже, мабуть, визначитися, – сказав Геннадій, вкотре напрошуючись на чай.
Після довгих роздумів і під тиском подруг Тоня погодилася на вмовляння Гени. І… в принципі він виявився не такий уже й поганий, як могло б бути.
Вранці він навіть приготував якийсь сніданок – зварив каву і відкрив пачку печива. Тоня засміялася, але подумала, що він дуже милий. Приготувала смажену картоплю, яку Гена нахвалював так, як не хвалив би жоден ресторан Мішлену.
Чи то картопля була з приворотом, чи Гена і справді закохався, але з того часу чоловік буквально щодня просив Тоню переїхати до нього.
– Геннадію Івановичу, ми з вами дорослі люди, і обоє розуміємо… – почала Тоня, але Гена її випередив,
– Виходьте за мене, Антоніно Олексіївно. Я все продумав. Ви не пошкодуєте.
– Давайте не поспішатимемо, Геннадію Івановичу. Потрібно подивитися, як ми з вами уживемося в побуті.
Перші три місяці спільного життя справді здавались їй чимось на кшталт «примірки» сімейного щастя.
Гена був уважний, жартував, що дасть молодим фору, водив Тоню на прогулянки, купував квіти. Вони сиділи на лавці біля ставка, сміялися, будували плани на майбутнє літо.
– От побачиш, Тоню, ми з тобою ще світ об’їдемо! – натхненно говорив Гена. – Наступного року на море махнемо, а за кілька років, бог дасть, – в Париж! Ейфелеву вежу тобі покажу! Ех, романтика!
Тоня посміхалася, їй було приємно, що є з ким поділитися радощами та тривогами. Вона ловила себе на думці, що, можливо, подруги мали рацію: не так вже й страшно починати все спочатку.
Але що ближче справа була до весілля, то очевидніше Гена почав змінюватися. Спочатку це були дрібниці, які Тоня намагалася не помічати.
У вбиральні стало брудно, раковина була вся замизкана, а зубну пасту Гена ніби спеціально забував закрити, і та швидко засихала, дратуючи Тоню, та й про існування йоржика Гена стабільно забував.
Мало того, турботу про свого кота, Гена також мимохідь зіпхнув на Тоню. Знав, що вона не залишить хвостатого без їжі та з брудним лотком.
Потім він зовсім припинив купувати корм для свого кота, знаючи, що Тоня обов’язково подбає і купить все, що треба: і крапельки у вуха, і серветки для очей, і сухий корм по акції.
Під турботливим крилом Тоні Гена невдовзі й зовсім розлінився: відмовлявся йти в театр, на виставки, навіть у кафе. Ні про яку поїздку далі власного городу і мови бути не могло, який там Париж?
– Навіщо кудись іти? – бурчав він, розплившись на дивані з пультом від телевізора. – Удома й так добре. Та й грошей на вітер не хочеться кидати. Краще я тут полежу, футбол подивлюся.
– Може, хоч каву підемо вип’ємо?
– У тебе є кавоварка? Ось і пий!
“Кавоварка твоя – фуфло”, – думала Тоня, але не наважувалася говорити Гені про те, що його подарунок на її день народження її розчарував.
Гена явно заощадив, купивши найдешевшу техніку, яка займала половину кухні. І немає сенсу, і викинути шкода.
Тоні було прикро, але вона вмовляла себе: «Ну що ж, люди звикають один до одного, потрібен час. Головне – він добрий, не має шкідливих звичок».
В один з осінніх вечорів Тоня таки витягла співмешканця на прогулянку. Вони про щось балакали і їли морозиво. У такі моменти Тоня не шкодувала, що погодилася на співмешкання, начебто разом веселіше.
– Тоню! Я, здається, захворів! Морозиво було зайвим! У мене, мабуть, ангіна! – лежачи на дивані наступного ранку, голосив Гена. Дбайлива дружина не на жарт злякалася, викликала швидку. Лікар, оглянувши пацієнта, не стримав посмішки.
– У нього тридцять сім. Він здоровий як бик.
– А чим його лікувати?
– Напевно, підвищеною увагою. Ну і вітамін С давайте.
І Тоня, яка звикла дбати, оточила його ще більшою турботою. Вона варила курячий бульйон, протирала малину з цукром і годувала його з ложечки, масажувала ноги, вкривала тепліше. А Гена, замість подяки, вередував:
– Подушка жорстка! Дай іншу!
– Дуже жарко! Душно, відчинити вікно!
– Холодно! Застудити мене вирішила? Укрий ще однією ковдрою!
Тоня носилася з Геною, як із кришталевою вазою. У відповідь отримуючи лише закиди та примхи. Лежачи на незручному матраці, вона згадувала, як раніше могла спокійно виспатися.
А тепер Гена хропів так, що стіни тремтіли, і вона годинами лежала без сну, рахуючи хвилини до світанку. Думала вона і про те, як раніше в неї вдома було чисто й затишно.
А тепер він розкидав речі, забруднив усе довкола і навіть не помічав цього. Сумувала вона і з того, що раніше була сама собі господиня.
А тепер на її плечах опинився і цей дорослий чоловік, якого треба було годувати, прибирати за ним, вгадувати його бажання, та ще і його кіт.
Але вранці Тоня все одно вставала і бігла на кухню, щоб готувати сніданок, робила свіжий сік для Гени, бігала в магазин, щоб порадувати чоловіка делікатесами. А він усе бурчав і бурчав.
Не дивно, що одного ранку Тоня відчула, що й сама захворіла. Температура піднялася до сорока градусів, голова розколювалася, тіло ломило так, що кожен рух давався важко.
Вона ледве дісталася дивану у вітальні – Гена вигнав її зі спальні, заявивши, що йому заважає її кашель.
– Гено, – покликала вона, – треба сходити в аптеку. Ти всі ліки випив, у мене нічого нема.
– Не всі. Там ще щось залишилося! – відмахнувся він.
– Принеси, будь ласка, я гляну.
Через двадцять хвилин Гена приніс Тоні пачку активованого вугілля.
– Ось. Пий.
– Але ж це від живота, а мені треба від температури…
– Ну так і бути, схожу, – зітхнув Гена з таким виглядом, ніби робив величезну ласку.
Чекати на нього довелося ще три години! Виявилося, Гена зустрів приятеля і зайшов із ним в бар. Коли Гена повернувся, Тоня вже встигла поспати. А він, ніби нічого не сталося, заявив:
– Тонь, у кота корм скінчився. Купи завтра, гаразд? І ще, до речі, шкарпетки, де мої сірі? Я їх не можу знайти.
Тоня не відповіла. Вночі, коли в неї підскочив тиск, вона покликала Гену, але він не поспішав прокидатися. Вона лежала, дивлячись у стелю, і думала, як усе змінилося.
Тепер її життя перетворилося на нескінченну низку обов’язків: нагодувати, прибрати, догодити, терпіти. А натомість? Натомість нічого!
Наступного дня, якось піднявшись з дивана, Тоня зварила легкий бульйон – собі, щоб хоч якось прийти до тями. Вона налила його в тарілку, сіла за стіл і тільки-но зібралася посьорбати, як у кухню увійшов Гена.
Не поцікавившись, як Тоня почувається, він налив собі бульйону, зачерпнув ложкою і, зробивши ковток, скривився:
– Тонь! А чого так не смачно? Спеції забула додати? Ну, не бульйон, а вода! Ти що, готувати розучилася? – співмешканець звинуватив жінку у безгосподарності.
Терпець у Тоні урвався. Вона встала, підійшла до кухонної шухляди, взяла пачку червоного перцю і, не кажучи ні слова, висипала вміст у тарілку чоловіка, і, розвернувшись, пішла до вітальні.
– Тонь? Ти чого? Що мені тепер їсти? Більше ж нема бульйону! – здивувався Гена.
– А що хочеш, то і їж, – відповіла Тоня. – Я тебе більше не обслуговуватиму.
Поївши та відчувши, що сили потроху повертаються, вона швидко зібрала частину речей. Викликала таксі, поки Гена розгублено роздивлявся свою вогняно-червону тарілку.
– Ти куди? – нарешті отямився він.
– Додому, – сказала Тоня, дивлячись йому в очі.
– А ми з котом?
– Якось самі. Решту речей пізніше заберу. Удачі тобі, Гено. Весілля наше скасовується.
Вона вийшла з квартири й відчула, як з плечей впав величезний тягар.
Кажуть, у своєму будинку й стіни лікують. А обслуговувати й пестити людину, яка навіть склянку води не принесе, значить не поважати себе.
І краще в п’ятдесят жити повноцінним самостійним життям, ніж посадити на шию дорослого, але інфантильного мужика просто тому, що інші вважають, що так треба. Так ось, – так не треба! Тепер вона це точно знала…
А ви як вважаєте? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
