Мудрість від моєї бабусі на все життя

Моя бабуся не ходила до церкви … Вона довго сиділа вечорами, закривши очі, і беззвучно розмовляла з тим, у кого вірила … І – допомагала, допомагала, допомагала … Одного разу я запитала її. І вона відповіла …

На початку сорок другого бабусю евакуювали. З двома дітьми. Ешелон з напівголодними виснаженими людьми місяцями стояв в тупиках, пропускаючи фронтові поїзда. Чотири місяці по тому бабуся поховала старшого, чотирирічного Федю, голими руками викопавши для нього неглибоку яму на придорожній косі.

Молодший, шестимісячний Гена, був прив’язаний до грудей. Він нагадував шматок мяса. Виснажений – в день видавали дві кружки води, якими не втамовати навіть спрагу. Змучений, і вже давно розучився плакати, з дитинства зрозумівши марність крику –  груди матері майже не давала молока. Ще кілька місяців по тому ешелон розбомбили.

Полуконтужена бабуся з сином довго лежала на обгорілій косі, а потім повільно попленталася в поля. Вона не пам’ятала, скільки йшла. Але йшла. Притискала до себе сина, боячись подивитися на нього, тому що майже не уловлювала дихання. Вона і сама дихала з тяжко. Стояв липневий полудень Сильна спека. Ні краплі води, і ні крихти хліба. Бабуся йшла і йшла …

Навколо не було ні душі, і спереду не видно було жодної криші. Тільки поле, ліс, спека, і нескінченна стежка. Скільки це тривало, вона не пам’ятала, рахунок часу відключився. Потім сили пішли .. Пішла надія … Потоншала до межі віра.

Бабуся безсило опустилася на узбіччя, притиснувши до себе майже бездиханне тільце сина. Вонанарікала. Потім сил не стало і на це, і бабуся почала благати про смерть. Їй хотілося померти раніше, ніж доведеться побачити смерть другої дитини. Вона не зрозуміла, ЩО сталося. Але відчула, що хтось торкнув її за плече. Бабуся підняла напівбожевільний погляд і побачила перед собою босу, ​​з величезними трісканими п’ятами, немолоду селянку.

Та дивилася на неї так, немов все-все про неї знала. Потім сказала пару якихось незначних слів, розкрила перекинуту через плече полотняну сумку і щедро відірвала руками половину величезного домашнього круглого хліба. За хвилину звідти ж була витягнута пляшка з молоком.

– Їж, а потім йди … скоро будуть люди, – сказала жінка, і повільно пішла по стежці вперед.

Бабуся прокинулася через кілька секунд. Скочила на ноги, притиснувши до себе безцінний дар, щоб віддячити рятівницю. Але тієї … не було. Ніде. Нескінченна стежка чітко виднілася до горизонту, і не побачити чи йде по ній хтось неможливо. Але жінка зникла. Як крізь землю провалилася.

Бабуся поїла, погодувала сина, і рушила в дорогу, приготувавшись йти довго. Але не минуло й двадцяти хвилин, як попереду виросло село, якого теж не можна було б не помітити. Звідки воно взялося, бабуся не зрозуміла. Вона шукала свою рятівницю, описуючи її всім жителям селища, але ніхто не міг зрозуміти, про кого вона говорить. Не виявилося її і у всіх довколишніх селах.

Бабуся не ходила до церкви. Вона говорила, що вірити – це не ставити свічки і просити, а дякувати, і допомагати всім, хто цього потребує. Так і жила. Так намагаюся жити і я.

Чудес не буває, друзі мої …Буває світло, на яке ти йдеш …