Ми з чоловіком дуже любимо один одного, багато років разом. Із самого початку мріяли про дітей, але відкладали. Було безліч причин, від кредитів до іпотеки та навіть моральної неготовності стати батьками. В основному це стосувалося мене. У чоловіка вже була дитина від першого шлюбу, а я ще хотіла пожити для себе, виплатити іпотеку, купити гарні меблі та машину.
І ось коли мені стукнуло 28 років, ми почали підготовку до вагітності. Я була на спостереженні у гарних спеціалістів, платно. Вже кілька років, як мені ставлять безпліддя. Спочатку виявили жіночу хворобу. Переконали, що її лікувати не потрібно, що це ніяк не впливає. Після почали ставити нові, і нові діагнози, я перестала рахувати нескінченні УЗД і консультації лікарів.
Повірити не можу навіть. Ніколи нічим серйозним крім застуди не хворіла, партнерів за все життя було раз-два, і себе і чоловіка вже багато разів перевірили у різних лікарів і все одно не виходить. Намагалася відпустити ситуацію. З’їздити на море, на сонце, відпочити, розслабитися. Але як це боляче. Почуваюся неповноцінною. Чоловік пропонує удочерити чи усиновити малюка, але я так не хочу. Не зможу полюбити чужу дитину. Хочу малюка з нашими рисами, рідного, коханого. Хочу носити його під серцем, відчувати та розмовляти.
Раніше я була впевнена, що вагітність станеться без проблем. Так сильно її хотіла, що наперед купила тонну літератури, навіть парочку комбінезонів та іграшок. Зараз це все припадає пилом у шафі якомога далі від очей. У подружок дітки ростуть, ходять у садок. У чоловіка син закінчив п’ятий клас, розумний хлопчик, добрий, такий схожий на нього. А мені гидко від себе. Я навіть на материнство не здатна. Який від мене толк тоді?
Розмовляю із психологами, ніби зі стіною, чую лише чергові фрази, від них не легше. Плачу ночами, молюся, ставлю свічки у церкві.
Невже мені ніколи не судилося стати матір’ю? Роки йдуть, я не молодшаю. Чоловік намагається потішити, але я бачу, що йому теж важко. Намагаюся не втрачати надію, але з кожним днем її все менше.
