Нам із чоловіком по сорок п’ять років, у нас є доросла донька. Їй нещодавно виповнилося двадцять чотири роки, і вона переїхала жити до столиці. Ми нею дуже пишаємося, але нещодавно сталася ситуація, яка шокувала нас і, можна сказати, перевернула наше життя.
Річ у тім, що у нас звичайнісінька сім’я. Чоловік працює зварювальником на заводі, а я нянею в дитячому садку. Так, заробляємо ми небагато, але завжди намагаємося жити в гідних умовах.
Ну а для нашої єдиної доньки так взагалі останнє віддавали. Накопичили грошей, щоби була можливість заплатити за її навчання в університеті. Вона закінчила хороший будівельний інститут.
Щоправда, одразу після його закінчення заявила нам, що працювати за фахом вона не хоче. І взагалі, думає залишатися у столиці. Там, за її словами, і роботи більше, і можливостей. А до нас вона пообіцяла приїжджати у відпустку.
Ми з чоловіком, звичайно, зі скрипом у серці відпустили нашу дочку до великого міста. Річ у тім, що наша Оленка дуже красива дівчина. Змалку всі на неї прямо заглядалися. А зараз вона вже доросла, навчилася фарбуватись, одяг собі сама обирає, ходить на всякі процедури краси. Зараз вона справжня зірка!
У результаті Олена таки переїхала до столиці та влаштувалась працювати в міжнародну консалтингову компанію. Коли ми їй дзвонили, вона розповідала, що їй дуже пощастило, зарплата гідна, є можливості кар’єрного зростання.
Ми, звичайно, з татом думали про те, що вона якось надто швидко влаштувалася до цієї компанії. Багато людей переїжджають до великого міста і роками не можуть знайти себе. А нашій доньці так пощастило.
Але ми намагалися не думати про погане і порадіти за нашу рідну людину. Щовихідних, а іноді й серед тижня, обов’язково зідзвонювалися всі разом по відеозв’язку.
У якийсь момент ми стали помічати, що Олена стала заробляти дуже багато грошей. Вона винайняла класну квартиру в центрі міста, оновила свій телефон до останньої версії, гардероб у неї сильно змінився. І навіть кілька разів вона нам перерахувала гроші.
А ще ми раптом усвідомили, що кожного разу, коли ми їй дзвонили, Олена була вдома. Навіть коли ми телефонували у будні. Ми питали, чому ж донька не в офісі. Вона відповідала, що то відгул взяла, то в них сьогодні корпоративне свято, то вона захворіла. Ми не мали підстав не довіряти доньці.
А минулого місяця вона вперше за пів року приїхала у гості. Ми були шоковані, як тільки її побачили. Брендовий одяг, весь у дорогоцінному камінні, з дорогою сумкою. А коли вона витягла свій новий комп’ютер, ми взагалі дар мови втратили. То був якийсь космічний корабель! Очевидно недешеве задоволення.
Перші пару днів ми з чоловіком мовчали та тільки дивилися один на одного. Але в якийсь момент вирішили поговорити з дочкою. Ми ж її батьки та маємо на це право.
– Оленко, ну розкажи хоч докладніше про свою роботу. Чим ви займаєтеся, що входить саме до твоїх обов’язків? А то ти кажеш «консалтингова фірма» і більше нічого, – нарікали ми з чоловіком.
– Ну, я не знаю, як вам у двох словах розповісти, чим ми займаємося. Усілякі IT-проекти робимо, конференції організовуємо. Все в такому дусі, – відмахнулася дочка.
– А як ти всього за пів року стільки грошей заробила? На тобі тільки зараз одягнено та навішано прикрас на кілька сотень тисяч. Ми з твоєю мамою люди прості, але в нас очі є, – продовжив чоловік.
– А я все думала, коли ви це запитаєте. Ходите тут вже третій день навколо. Так, є у мене багатий шанувальник. І що з того? – Заявила вона.
– Оленка, ти що таке кажеш? Виходить, все це тобі шанувальник подарував? А ти натомість що йому винна, боюся запитати? І взагалі, ти точно працюєш? Ми тебе жодного разу на роботі не застали, коли дзвонили по відео, – продовжила допитуватись я.
– Добре, розкусили. Так, я не працюю. Цей мій шанувальник є моїм коханцем. І так, він мені все подарував. А ще він одружений. Задоволені? – відповіла дочка.
– Так ти що … ескортом, виходить, займаєшся?! – закричав чоловік.
Ми всі втрьох лаялися кілька годин поспіль. Я ледве заспокоїла чоловіка. Дочка намагалася пояснити, що ніяким ескортом вона не займається. Просто у відносинах з багатим бізнесменом, який має в іншому місті сім’ю.
Донька каже, не вона перша, не вона остання у такій ситуації. Ну, а ми тепер не знаємо, як відпускати нашу єдину дочку назад до столиці. Не такого життя ми для неї хотіли.
