Ми з чоловіком вже два роки живемо гірше, аніж просто сусіди

Ми з чоловіком вже два роки живемо гірше, аніж просто сусіди. У нас постійні скандали, з’ясування стосунків через те, хто за що платить, хто скільки витратив, хто що робить по дому.

До цього в шлюбі були три роки, жодних проблем не було, а потім наче хтось шлюз відкрив і все ринуло відразу. Роздратування, нерозуміння, небажання поступатися один одному.

Але чоловікові простіше в цьому плані – він накричав, принизив мене, попив кави та завис у грі. Він вже й не згадає про сварку, вона для нього закінчилася. А я так не можу, у мене в голові потім довго крутяться його образи, гидкі слова, звинувачення на мою адресу.

Я ще від першого скандалу не відійшла, а вже другий на підході. Мене два роки такої постійної напруги перетворили на неврастенічку. Плаксивість з будь-якого приводу, погано сплю, не хочеться йти додому, тому що там нічого хорошого не чекає.

Якби не дитина, я вже давно розлучилася б, але розуміла, що одна просто не потягну. І надія була, що це просто криза, яку треба подолати, щоб потім знову було все, як і раніше.

Два роки минуло, криза нікуди не поділася, стало лише гірше. Дитина вже ходить у садок, йому три роки, і вона від наших скандалів теж страждає.

Коли мені нещодавно лікар сказала, що дитина в нас занадто нервова, і запитала, чи все в сім’ї гаразд, у голові щось перемкнулося. Я зрозуміла, що далі тягнути не можна, тому що своєю поведінкою ми вбиваємо психіку не лише один одному, а ще й дитині.

Я вирішила, що треба закінчувати. Прийшла додому і повідомила чоловіка, що я подаю на розлучення. А потім зібрала речі, забрала дитину та поїхала до мами.

Думала, що тут на мене чекає острівець спокою та підтримки, але мама як почула про майбутнє розлучення, так ніби з котушок злетіла.

Різко у всьому стала винна я. Не зберегла родину, не вмію гасити конфлікти, сама спровокувала розлучення. А чоловік виходить білим та пухнастим.

Мама наполягає на тому, щоб я перестала “гнути пальці” і повернулася до чоловіка, поки не стало занадто пізно. Типу, потім я вже не зможу створити нормальну родину, бо маю на руках дитину.

Я й сказала мамі, що краще щасливо житиму удвох із сином, ніж постійно обливатися сльозами, але матиму статус заміжньої жінки.

– А щастя у сімейному житті необов’язкове, і без нього люди живуть, а ти розлучатися надумала! – Заявила мама. За її словами, це нормально, коли минає закоханість та ейфорія першої пори.

Потім люди живуть разом заради дітей, спільного побуту, щоби у старості було, кому викликати швидку. А щастя – це казочки для дітей. Я з мамою не погоджуюся. Я не хочу такого життя, де мене постійно принижуватимуть, а я терпітиму.

Хочу нормальну родину, без скандалів та сліз. У мене така сім’я точно буде, навіть якщо вона і складатиметься тільки з мене та сина.

You cannot copy content of this page