Ще на початку двохтисячних я закінчувала училище. Зі мною познайомився хлопець. Така ж голодрань, як і я. Теж жив в гуртожитку. Вчилися в одному і тому ж навчальному закладі. І у нього, і у мене залишався рік до закінчення навчання.
Тільки-тільки почали зустрічатися. Гуляли в парку, біля стадіону. У кіно не ходили – грошей не було. І якось хлопець сказав, що влаштувався працювати на півставки в якийсь магазин. Запросив. Тільки він не сказав, що це був магазин з продажу компакт дисків.
Розташовувався він в підвальному приміщенні, але був цілком собі великий. У магазині стояв величезний телевізор і по ньому постійно йшли новини.
Ми часто зависали в ньому. Після пів на сьому зазвичай і людей не було. Тоді ми використовували телевізор замість кінотеатру. Дивились піратські версії фільмів, які тільки-тільки виходили в прокат. Там ми разом подивилися “Ванільне небо”, “Ідентифікація Борна”, “Обитель зла” і перші два фільми про Гаррі Поттера. Було дуже класно.
Через кілька років ми вже могли ходити по кінотеатрам – були гроші, час. Але не було тієї романтичної обстановки і відчуття унікальності.
А в магазинчику їли всяку фігню: домашні сухарики з гострим перцем, майже горілі насіння, підсмажені ядра волоських горіхів. Це було незвично. Це було здорово.
Вже стільки років пройшло з того періоду, але нічого романтичніше в житті не було. Начебто і були голодранцями, а знаходили розваги і приголомшливо проводили час.
