– Ольга Володимирівно, прийміть наші співчуття, – до Ольги підходили люди: її та Миколини знайомі, друзі, родичі, його колеги по роботі. “Звідки стільки народу?” – дивувалася вдова. За життя чоловіка вона й половини не бачила.
– Хто хоче сказати останні слова? Ближче до труни вийшла жінка.
– Коля був моїм братом, хай не рідним, а двоюрідним. Ми часто спілкувалися. Він завжди міг допомогти порадою чи справою. Це була прекрасна людина, добрий сім’янин, вірний чоловік, та чудовий батько.
Тут Оля дуже здивувалася. «Стільки епітетів! А я тебе не знаю, двоюрідна сестро. І звідки тобі відомо, який він був чоловік? – промайнуло в голові.
Оля та Коля прожили разом двадцять років і Ольга думала, що знає чоловіка, як облупленого. Але виявилося, що після того, як його не стало, можуть випливати невідомі факти біографії у вигляді двоюрідних сестер.
Познайомились вони, коли Ольга вже стояла на ногах. У свої 27 років вона вже мала свою клінінгову компанію, філії якої, як гриби, виростали у різних частинах міста.
Микола був кур’єром. Розвозив кореспонденцію офісами. Машина була в кредиті, жив він на орендованій квартирі, але був дуже красивий, і харизматичний.
Від Ольги він розвозив рахунки клієнтам – вона не любила відправляти їх електронкою, їй більше подобалося по-старому, на паперових бланках.
Простий кур’єр з успіхом привабив заможну бізнесвумен.
– Олю, хоч я і ягода не вашого поля, але ви придивіться до мене уважніше, і переконайтеся, що я чарівний, – жартівливо підкотив він до неї одного разу. І вона переконалася.
– Та й дідько із ним, хай кур’єр! Не всім же депутатами та бізнесменами бути! – ділилася вона з подругою. – Зате скільки в ньому романтизму, а енергії скільки! Я з ним сама заряджаюсь.
– Олько, адже він, напевно, з усіма такий ввічливий. Ти не думала про це? – Подруга намагалася напоумити закохану дівчину.
– Я не знаю про всіх, я знаю про себе! – Оля свої рожеві окуляри навіть спустити на кінчик носа не хотіла.
Вони одружилися всупереч усьому. Коля переїхав до Ольги у квартиру, вона влаштувала його до свого однокурсника, директора одного промислового підприємства, особистим водієм. Життя заграло новими фарбами. Микола на руках носив свою заповзятливу дружину.
За рік у них з’явився Матвій. Ользі довелося сидіти у декреті півтора року. Хлопчик часто хворів, і віддавати його в чужі руки вона не поспішала.
Бізнес приносив дохід, але треба було його розвивати та розширювати, тож далі, до двох років, із сином сидів Микола. Він був добрим батьком, але з Ольгою у них перестали ладнатися стосунки.
Він ніяк не міг упокоритися, що дружина заробляє більше за нього. І, хоч Миколу і взяли на старе місце роботи, коли Матвія віддали до дитячого садка, зарплата його була в рази менша, ніж у дружини.
– Я почуваюся утриманцем, – висловлював він Ользі, – Вожу товстосума, а сам одержую мізер! А я чоловік! Я повинен забезпечувати та утримувати свою родину!
– Миколо, ну ти що? – намагалася заспокоїти його Оля. – Ну, яка різниця, хто скільки заробляє?! Головне – нам на життя вистачає, ми ні в чому собі не відмовляємо. Усі ситі, одягнені.
– Відпочивати їздимо двічі на рік. Ну, чого тобі не вистачає? Зрештою, раніше ти був простим кур’єром. І тебе все влаштовувало. Хто на що вчився?
– То ти мене зараз назвала недолугим? – Чоловік рвав і метав, – Значить, я не надто хороший для тебе? Не освічений, значить?
– Колю, припини поводитися, як дитина, – Ольга вже не рада була, що вступила з ним у дискусію. – Ти ж знаєш, я тебе люблю такого, який ти є! Інакше, навіщо виходити за тебе заміж і мати від тебе дитину?
Микола на якийсь час заспокоювався, мабуть, подумавши, дійшов висновку, що, справді, навіщо успішній комерсантці потрібен був такий простий хлопець? Мабуть, це й справді кохання.
Але через якийсь час все починалося спочатку. Потім Микола почав пропадати десь ночами. Він пояснював це специфікою своєї роботи.
– Ти сама мене туди влаштувала! І ти що, не знаєш, як розважається ваш брат? – сприймав у багнети зауваження дружини, що він надто часто відсутній удома ночами. – Сьогодні – їм у лазню до ранку, завтра – на полювання. А я сиджу і чекаю на них, як холоп якийсь.
– А подзвонити та попередити? – Оля не могла збагнути, чому вона йому не вірить.
– Звідки зателефонувати? У лісі зв’язку немає! – Коля завжди знаходив, що відповісти.
А з сином у нього завжди були добрі стосунки. Матвій частенько брав батьківську машину, за яку, до речі, кредит виплатила Ольга. Іноді вони разом їздили на рибалку.
Ольга намагалася повернути собі того Миколку, з яким познайомилася багато років тому, але, мабуть, Миколі це було вже не важливо. Гординя робила свою справу.
А потім Микола захворів. Спочатку рідко, потім все частіше в нього почала боліти голова. Потім біль став нестерпним і вже не допомагали жодні знеболювальні.
Тоді Ольга наполягла, щоб він ліг до лікарні на обстеження. Але було вже запізно. Діагноз був невтішним. За три тижні Миколи не стало.
Ольга щиро сумувала. Як не крути, вона була йому вдячна за сина, за ті роки життя, які вони прожили у злагоді та любові.
– Хто ще хоче сказати? — голос адміністратора прощального залу вивів Ольгу зі спогадів.
Якісь люди підходили, щось говорили, плакали. Ольга бачила все, як у тумані.
– Мам, ти як? – Матвій підійшов до матері, обійняв її за плечі.
– Нічого, синку, все нормально, тримаюся, – вона поплескала його по руці.
За всіма клопотами, пов’язаними з поминками, час пролетів непомітно. Біль відступав, але зовсім не вщухав. Матвій намагався частіше бувати вдома, розмовляти з матір’ю, відвертати її від сумних думок, хоч і сам переживав втрату батька.
В один із таких днів, коли син пообіцяв заїхати до Ольги додому на обід, у квартиру подзвонили.
– Щось швидко ти, сину, – Ольга відчинила двері, впевнена, що це Матвій. Але на порозі стояла жінка, можливо, трохи молодша за Ольгу, доглянута, стильно одягнена.
– Здрастуйте, – вона нервово смикала в руці сумочку, – Ольга?
– Здрастуйте. Так, Ольга. Чим можу?
– Дозвольте увійти? У мене до вас особиста розмова, – жінка хвилювалася, але була рішуче налаштована.
– Ну, заходьте, – Ольга відчула, що серце в неї шалено закалатало. Тільки ось з чого б?
Жінка увійшла, роззулась і пройшла до кімнати. Озирнулась на всі боки, й сіла в крісло.
– Нічого, що я так? – Вона поклала сумочку на коліна і пильно подивилася на Ольгу. – Мене звуть Оксана.
Ольга мовчала, вона чекала на продовження. Говорити, що їй приємно познайомитись, не хотілося, тим більше це було б неправдою. Від цієї жінки віяла важка енергетика.
– Ми з Миколою, вашим покійним чоловіком, разом уже сім років, – не дочекавшись жодного слова від Ольги, знову заговорила жінка. І у нас із ним троє дітей. Ось докази.
Вона полізла у сумочку, дістала звідти пачку фотографій, та простягла Ользі.
– Марусі – шість, Денису – чотири, Оленці рік виповнився нещодавно, – прокоментувала вона, закинувши ногу на ногу.
Ольга взяла знімки. На першому Микола обіймав Оксану, яка була в положенні, поклавши їй руку на живіт. Наступний – вони вдвох схилилися над немовлям у ліжечку. Далі йшли фотографії, де Микола з Оксаною та дітьми на катері, всі посміхалися.
Ольга повернула знімки непроханій гості. Вона не розуміла, які почуття зараз відчуває. Шок, образа, розчарування, гіркота від зради.
Як я нічого не помічала? Невже для мене він був на третьому плані після сина та роботи? Але, як він міг так прикидатися? Сім років! Сім років брехні та подвійного життя! – думки роїлися в голові, як оси, і кожна боляче жалила.
– Я рада за вас, – голос в Ольги прозирав крижаним холодом. – Плодовитим виявився негідник. Від мене чого ви хочете?
– За законом діти мають право на частину спадщини, – заявила “дружина” Миколи. – Я консультувалася з юристом. Всі діти носять його прізвище та по батькові. Він визнав їх усіх.
– Так? І від якої спадщини ви вирішили урвати шматок? – Ольга, чим довше слухала нахабницю, тим вище підіймалися на лоб у неї брови.
– Як від якої? – здивовано вигукнула мати трьох дітей Миколи. – А бізнес? А квартира? Ми маємо право на частину бізнесу. І квартиру теж ділитимемо. Якщо ви не віддасте нам нашу частину згідно із законом, я піду до суду.
– Звичайно, я б могла принести собі таке задоволення – посміятися з вас в суді, але діти ваші тут ні до чого, тому що ви купу часу витратите на всі ці засідання та інше, а діти будуть весь цей час позбавлені материнської турботи, – посміхнулася Ольга.
Перший шок уже минув, і вона взяла себе в руки. – Ну, а тепер неприємна новина – ви нічого не отримаєте!
– Це ми ще побачимо! – Оксана забрала фотографії назад у сумочку, – я знайшла гарного адвоката.
– Ви не дослухали, шановна! – уже потішалася над гостею господиня. – Хочу вас засмутити, але ваш псевдочоловік за душею не має жодної гривні.
– Підозрюю, що всю свою зарплату водія він спускав на вас. Тому, що я ніколи не питала з нього грошей, а знаєте чому? – Ольга підморгнула жінці, що засмутилася.
– Та тому, що бізнес цей – мій! І квартира моя! І все, що в цій квартирі, включаючи його білизну і шкарпетки, теж куплено на мої гроші.
– Отже, доведеться вам влаштовуватись на три роботи, щоб гідно ростити ваших дітей. Хоча можете піти до мене в агентство. Нам потрібні робочі руки. Вокзали та магазини потребують клінінгу.
Гостя почервоніла, хіба що пара з ніздрів не валила.
– Ви все брешете! – Вона схопилася з крісла. – Я знайду на вас управу!
– А, так, до речі, у нього кредит не виплачено, а борги переходять на дітей, тож біжіть, поки я не передумала виплачувати його сама, – зробивши серйозне обличчя, налякала Ольга Миколину “другу дружину”.
Оксана щось пробугарчала під ніс, як їй здавалося – зле і образливе, і вискочила в коридор, намагаючись відчинити вхідні двері, та на ходу потрапити ногами в туфлі.
Замок не піддавався.
– Випустіть мене! – благала вона зі слізьми.
У цей момент замок клацнув і у квартиру увійшов Матвій. Оксана мало не збила його з ніг, вибігаючи з помешкання.
– Це хто? – тільки-но відскочив убік, здивувався син.
– Так, колектори помилилися адресою, – посміхнулася Ольга. Нема чого синові знати, що в нього з’явилися ще родичі. Нема винуватця – нема і родичив! Вона слушно міркує?
