– Ми ж батьки! Ми для всіх намагаємося…

– Вікторіє, нас запрошують на новосілля!

– На новосілля? Хто запрошує?

– Батьки, вони купили дачу. Все життя мріяли.

– Дачу? Їм уже по шістдесят п’ять. Вони добре подумали? А… вони там будуть просто дихати свіжим повітрям?

– Можна сказати й так, але там десять соток.

– Десять? Навіщо?

– Свої овочі, зелень, ягоди. Нам треба подумати про подарунок.

– Може яблуні купити, зараз якраз весна. Кущі якісь: малину, смородину, аґрус. Гарний подарунок для дачі.

– Кущі, яблуні. У нас і в самих це все є. Ми вирішили скинутися з Максимом і Дашею, та купити великий мангал.

– Приїжджатимемо на шашлики. Діти наші відпочиватимуть, вони вже дорослі, їм теж потрібний відпочинок, у них свої компанії.

– Діти наші компаніями відпочиватимуть? А ти впевнений, що твої батьки не будуть проти? Напевно, вони дачу купили для себе, і хочуть спокійно відпочивати, а не чути крики своїх дорослих онуків.

– Спочатку новосілля, а потім видно буде.

– Добре, батьки твої, вирішив мангал, хай так і буде.
***
Дача батьків знаходилася за годину їзди від міста, де вони жили. Далеко, але буває і ще гірше.

Віка та Михайло з цікавістю розглядали будинок. На першому поверсі була зовсім невелика кімната і маленька вузька кухня.

Вздовж стіни, навпроти вікна, стояли та висіли старі шафи, і холодильник із минулого століття. Вільного місця майже не було, двоє людей не розійдуться.

Так би мовити, односторонній рух. На другий поверх вели круті сходи, теж дуже вузькі, і здавалися зовсім ненадійними. Якщо хтось спускається, то інший у цей момент мусить чекати.

Другий поверх, одна кімната під самим дахом, в яку насилу втиснули ліжко та дві тумбочки. Віка навіть задумалася, як це ліжко сюди заносили. У вікно?

Воно ж маленьке. Сходами? Це як треба викрутитися, навіть у розібраному вигляді, враховуючи всі габарити, це було важко зробити.

– Другий поверх для гостей, – радісно заявила свекруха.

На кухні було тісно, ​​довелося різати салати на вулиці. Чоловіки готували шашлик на новому мангалі. Спільно накрили стіл.

– Це все для вас! Сім’я велика, часи важкі.

Віка не зрозуміла, про які важкі часи говорить Світлана Миколаївна.

– Що я казала? Ах, так. Тепер у всіх будуть свіжі справжні овочі, а не гумові із магазину. Місця багато, є де розвернутися. Потрібна велика теплиця.

Вся розмова за столом була тільки про город, посадки, кущі, розсаду… Хто працюватиме?

‐ Вся надія на тебе, Вікторіє. У тебе досвід, своя дача є, тільки ти користуватися розумно не можеш. Земля є, а у вас газон та квіти. Доведеться тут попрацювати, я керуватиму, а потім може ти і в себе порядок наведеш.

– У нас порядок. А овочів та зелені вистачає.

– Вам вистачає, а про решту хто дбати повинен?

– У нас і дітям вистачає.

– Я не про ваших дітей, а про всю родину, – свекруха показала рукою на всіх, хто сидів за столом. – Ти ж жодного огірка нікому не запропонувала.

– У нас просто немає зайвих, а вам Мишко привозив.

– Привозив! Хіба це привозив? Тільки нам із батьком і вистачало.

– Я не маю наміру працювати за всіх. Кожен може вирощувати для себе. От нехай тепер усі й попрацюють на благо сім’ї. Усі разом!

– Звичайно, всі разом. Ви, Максиме, Дашо, діти ваші всі.

Діти Максима і Даші одразу почали обурюватись та відмовлятися. Дві доньки Вікторії та Михайла просто промовчали.

Після цього і Даша відмовилася, виявляється вона втомлюється на роботі більше за інших, і у вихідні хоче просто відпочивати. Приїжджатиме, але полоти грядки не зможе – у неї спина болить, манікюр…

– Все! Більше нікого слухати не буду, чекаю на всіх наступного вихідного. Усіх!
***
Минув тиждень. Вікторія та Мишко приїхали з доньками. Інші онуки Світлани Миколаївни не приїхали, у всіх знайшлися важливіші справи.

– Приступайте. Треба перекопати все за будинком, прибрати сміття, малинник прочистити. Зараз теплиці привезуть.

Свекруха швидко розподілила обов’язки. Розподілила, тільки ніхто не поспішав їх виконувати. Віка з доньками прибрали сміття. Михайло їм допомагав. Тут їм вручили лопати.

– Ні! Ще ніхто нічого не зробив. Ми самі не працюватимемо. Де Даша? – сказала Вікторія.

– Даша втомилася, спить нагорі.

– Ми також посидимо. Почекаємо, поки Даша відпочине. Працюватимемо разом. Це ж для сім’ї! А Максим де?

– Він чекає на теплицю.

– Ми також зачекаємо.

– А хто працюватиме?

– Або всі разом, або ми не будемо. У нас і вдома справ вистачає!

– Та як це? Ми ж батьки. Ми для всіх намагаємось!

– Ви краще просто відпочивайте. Для чого вам шестиметрова теплиця? Та ще й парник? Навіщо? Це поле за будинком треба орати, а не копати. Для чого воно?

– Картопля, капуста…

– Кому? Їм? Всім, хто приїхав відпочивати? Михайле, нам час додому!

– Вікторіє, почекай, а як же мама? Хто тут усе робитиме?

– Відпочивальники! У мене вдома справи є. Ти з нами?

– Я не можу все покинути.

– Тоді працюй на відпочивальників! Дівчатка, їдьмо додому, автобус за десять хвилин.

Михайло приїхав у неділю увечері. Ставили теплицю, копали… Здебільшого він цим займався один. Спина боліла, доводилося пити пігулки.

Наступного вихідного Михайло поїхав один. Максима та Даші не було. Довелося допомагати батькам із картоплею, з розсадою, а потім ще дощ пішов, дах потік. Приїхав знову з хворою спиною. Не міг кинути батьків.

– Тебе не вчить навіть хвора спина! – Сказала йому Віка.

Осінь, збирання врожаю. Максим та Даша приїхали, але більше відпочивали, особливо Даша. Хто більше відпочивав, той більше й одержав.

– Тут нічого залишати не можна. Все відвозимо.

– Мамо так усі вже відвезли, вашу машину завантажили. А мені навіть мішка картоплі нема?

– Тобі? У тебе є ділянка біля будинку.

– Так, у нас все є, але якась справедливість має бути! Я міг би своїм дітям віддати.

– У тебе все є!

– Я зрозумів.

Михайло приїхав додому, треба було копати свою картоплю. Викопали.

– Все? Награвся у дачу батьків? Я ж тебе одразу попереджала. Ще після їхнього новосілля,

– Так, я все зрозумів.
***
Наступного року батьки чекали на Михайла, але він більше не приїжджав.

– Хто їв, той хай і працює!

Дача простояла літо, грядки заростали бур’янами, у теплицях урожай не радував, дах будинку протікав знову. Максим приїжджав, смажив шашлики та відпочивав. Батьки зітхали.

Даша теж іноді приїжджала, відіспатися в тиші. Урожай був зовсім поганий, картопля дрібна, капусту з’їла якась гидота.

Світлана Миколаївна раніше ніколи не займалася городом, сподівалася лише командувати, та все пішло не так.

Ще рік, вірніше літо, дачного життя її вже зовсім не тішило. З настанням наступної весни дачу продали.

Досвід дачного життя виявився невдалим. Михайло всім показав середній палець, та займався власним городом. А інших охочих працювати не виявилося! Ну й навіщо ото було починати? Недолугі…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!