Ми звикли вірити, що десь там, на чужині, можна заробити більше та краще влаштувати своє життя. Завжди вважала таку думку темою для серіалу. Зараз же сама стою перед вибором: їхати чи не їхати?
Коли я навчалася у школі, у мене був однокласник. Він завжди хвалився обновками, новими ігровими приставками, та технікою. Його батьки працювали за кордоном, а він був під опікою тітки. Згодом почав вважати, що йому все в цьому житті має валитися з неба.
Батьки надсилали дедалі більше грошей, виконували всі його забаганки. А він був завжди незадоволений. Перший із наших однолітків купив машину. Потім розбив її, й навіть не став переживати з цього приводу, а зажадав у батьків гроші на нову.
Через деякий час дійшли чутки, що він ґрунтовно підсів на якісь пігулки. І це при тому, що не відмовляв собі в сумнівному задоволенні влаштовувати розпусні гулянки.
Але, ясна річ, що життя все розставило на свої місця. Його мама повернулася додому тому, що стала погано почуватися. Діагноз виявився вироком. Їй знадобилися гроші на тривале лікування. Вона почала продавати все, що ще залишалося цінним у будинку.
А батько дуже швидко знайшов за кордоном собі нову жінку, і не повернувся назад. Зрештою його мами через півтора року не стало, але залишилися великі борги. Тато ж зник взагалі з поля зору, і навіть перестав допомагати.
Тітка швидко продала шикарне житло, розрахувалася з кредиторами, й поїхала із залишками коштів в інше місто, купивши згаданому однокласнику кімнату в жахливому гуртожитку на околиці міста. Там же його й не стало від нещасного випадку.
Навіщо я згадала усі ці справи давно минулі? Річ у тім, що зараз я в складному матеріальному становищі. Мій чоловік знайшов собі нову кохану, та розлучився зі мною. Офіційно він взагалі ніде не працює, тож аліменти нам присудили наймізерніші.
Живемо ми тепер із сином, та моєю бабусею у її квартирі. Як ви розумієте, бабусі потрібні ліки, синові – гарне харчування. Та й на собі хрест ставити не хочеться. А грошей катастрофічно не вистачає.
Три дні тому зустріла ще одну однокласницю. Давно її не бачила. Виявляється, вона також працює за кордоном. А це приїхала у гості до батьків. Почула мою історію і давай умовляти їхати разом із нею. Каже, що її роботодавець – людина солідна, не дурить.
Удвох, мовляв, буде веселіше. Натякає, що й особисте життя реально там влаштувати, бо часто доводиться стикатися з місцевими фермерами та водіями.
Але поки їй особисто не дуже щастить. А ось знайома дівчина вже одружилася, і перевезла туди дитину від першого шлюбу. Зірок з неба не хапає, але за майбутнє вже не переживає. Вона взагалі задоволена своїм шлюбом. Зараз вони разом виплачують спільний кредит за будинок.
Так що, вона теж власниця і вже на вулицю її чоловік виставити не зможе, не дай Боже що. Крім того, активно вивчає мову, подала документи на громадянство. Машину собі купила. Щоправда, не нову із салону, але дуже хорошу.
Права одержала з першого разу, чоловік її сам тренував. Говорить, що без машини у них – нікуди. А якщо діти з’являться, то тим паче авто потрібне. Мало що, він на роботі буде, а вони з малюком куди потрібно, туди й поїдуть.
Словом, не казка з мільйонами, але реально забезпечене та стабільне життя.
Навіть, якщо відкинути особисті радості не зовсім знайомої мені особи,- жити можна. Те, що подруга озвучує за роботу – гроші, звичайно, добрі.
Але графік роботи не легкий. Хоча роботи я не боюся. Мені набагато страшніше залишити синочка на бабусю мою. Вирішила порадитися з бабулею, але вона категорична: краще за Батьківщину бути нічого не може.
Якщо тут себе знайти не можеш, хто тебе десь чекатиме? А подружка сміється. Мовляв, що візьмеш зі старенької, яка виховувалась за радянських часів? Як же мені вчинити? Може, хтось має свої особисті приклади з життя з цього приводу? Дайте пораду!
