– Лідо, мама збирає всіх у своєму будинку. Їй стало дуже важко господарювати, коли батька не стало.
– І що вона хоче? Ми й так їй допомагаємо. Звичайно, ми одні приїжджаємо, напевно вона хоче допомоги і від твоїх сестри та брата.
– Вона не сказала, але яка від них допомога. Танька завжди сидить без грошей. З другого декрету в третій перейшла. А Дмитро… у нього ж нічого немає, навіть грошей на квиток. Там усім його дружина керує.
– Можливо, вона хоче перебратися до своєї міської квартири? Там поки що мешканці, але після них треба буде робити ремонт.
– Напевно ти маєш рацію. Я також про це думав. Два дні і ми дізнаємося.
***
Валерія Олександрівна сиділа на чолі столу. Ліда та Олексій приїхали раніше за всіх. Тетяна з чоловіком та дітьми, Дмитро з дружиною з’явилися одночасно.
На столі вже стояли пироги, які Ліда пекла напередодні. Свекруха попросила. Великий з лохиною стояв у центрі столу, по краях з м’ясом, капустою, яйцем. Усі розсілися, Ліда налила чай. Їли і пили мовчки, якщо не брати до уваги примх дітей Тетяни.
– Розмова серйозна, треба щоб хтось наглядав за дітьми. – сказала Валерія Олександрівна.
– Так Ліда догляне, вона посуд прибирає, заразом і дітлахів займе, – швидко знайшлася Тетяна. – Вона лише невістка, а ми діти.
‐ Ні, люба, діти ваші, нехай твій чоловік за ними і нагляне, – він лише зять.
– Не треба сперечатися, стежте, щоб діти не кричали і не заважали. Почнемо. Мені стало важко тут давати собі раду одній.
– Я вирішила переїхати у міську квартиру, але будинок має бути під наглядом. Не можна просто так кинути. У майбутньому ви всі дякую скажете, – це ж ваш батько будував.
– Переїхати? А як же мешканці? Це твій додатковий дохід, – обурилася Таня.
– Знайдуть інше місце. Я прошу вас зробити ремонт у квартирі, гроші я дам. Там напевно й меблі настав час міняти, п’ятнадцять років здавали. І ще я прошу допомоги з переїздом. Тут все лишиться, тільки мої особисті речі перевеземо. Хто займеться?
– То може відразу все продати?
– Таню, я тільки-но казала, що хату кидати не треба. Її ще й ремонтувати доведеться. Не хочеш ти, у тебе є два брати.
– На нас не розраховуйте з ремонтом, – сказала дружина Дмитра? – У нас немає грошей. Ми могли б взяти кредит, але треба точно знати, що квартира потім дістанеться нам. Будинок нам не потрібен, а квартира для дітей стане в пригоді.
– Від тебе я іншого й не чекала. Дімо, а ти що скажеш?
– Так дружина все сказала. На квартиру ми згодні, ремонт можемо зробити, тільки за кредит платити з твоєї пенсії доведеться.
– Не потрібний ваш кредит, – сказала Тетяна. – Квартиру ми відремонтуємо, але одразу оформимо документи. Квартира буде наша. У мене троє дітей, їх треба піднімати та забезпечувати.
– А де у вас гроші на ремонт? Ти у декреті, працює один чоловік.
– Гроші будуть, коли у моїх руках буде документ.
– Значить вам потрібна квартира, а за будинком хто дивитиметься?
– Льошка й догляне, він частіше за нас сюди їздить. Паркан поставив, ще найняти охорону і все. – Дмитро засміявся своїм жартам. – Йому звичніше.
– Подивлюсь.
Питання так і не вирішилося. З будинком все було ясно, Олексій та Людмила доглянуть, їм не звикати, вони й так усе робили. Яблуні та смородина, груша та малина завжди давали гарний урожай.
А якщо постаратися, то й картопля із овочами, не кажучи про зелень. Дмитру нічого було не треба, а ось Тетяна ніколи не відмовлялася, коли мати давала мішок картоплі, а також банки з огірками та варенням.
***
Мешканці із квартири матері з’їхали. Ніхто не поспішав допомагати. Тетяна вимагала дарчу, навіть приїжджала спеціально до матері, умовляла. Дмитро дзвонив, теж із тією ж пропозицією, інакше й ремонт не розпочне.
– Лідо, матері час переїжджати, незабаром осінь, квартира вже місяць стоїть порожня, а ремонту немає.
– Давай зробимо все самі. Спадщина спадщиною, але жити їй треба в нормальних умовах. Тетяну не дочекатися, їй за ремонт квартиру подавай, Дімка під дудку дружини танцює.
Квартиру відремонтували, меблі поновили, матір перевезли.
– Ви тільки хату не кидайте. – сказала мати і заплакала.
– Мамо, не треба. Не кинемо ми її. Ось на пенсію вийдемо і житимемо там. Тебе ще щоліта туди возитимемо.
– На пенсію? Коли тобі ще на пенсію. Дімка ще не вийшов. А Тетяна взагалі із маленькими дітьми.
– Не так багато лишилося. Діти дорослі, онуки є. Пенсія буде. А Тетяну ніхто не змушував народжувати у сорок років новому чоловікові. Старший син уже виріс, а вона… Це їхня справа.
***
На хату мати написала дарчу. Олексій дар прийняв. Не продав будинок, матір не забув. Влітку Валерія Олександрівна відпочивала на дачі, як вона тепер називала будинок. Господпрем був її син.
Тетяна та Дмитро сміялися над братом, за будинком доглядає, квартиру відремонтували, а спадок ділити доведеться. Мати не подарувала квартиру їм, тож і Льошка нічого не отримав.
***
Минуло шість років. Валерії Олександрівни не стало влітку, в будинку, який зводив її чоловік.
Минуло майже шість місяців. Наставав термін вступу в спадок. Тетяна з Дмитром оглядали будинок та обговорювали його ціну. Квартиру вони вже оглянули, але вона маленька, лише одна кімната. Розкинули суму виторгу з продажу на трьох.
– А може ти, Льошка, викупиш, у нас частки хати? Будинок у сім’ї залишиться, все як мама мріяла. Ти ж їй обіцяв, а обіцянки треба виконувати.
– Будинок залишиться у нашій родині. Наша сім’я – це я, Ліда, наші діти та наші онуки.
– Ось як ти заговорив. Ми не претендуємо, давай гроші та володій.
– Я вже володію. Будинок давно мій. Я нічого не просив, просто був завжди поряд із мамою. А спадщина складається з однієї квартири. Є заповіт, вас двоє.
– Я одразу відмовився, коли мама писала заповіт. Діліть квартиру, а в мене все є. Мамі було шкода твоїх дітей, Тетяно. А тебе, Дмитре, вона просто шкодувала, під підбор ти потрапив. Хотіла щоб у вас були гроші, свої гроші.
– Що? Будинок твій? Ти нам винен!
– Давно мій. Мама так вирішила, я сюди вклав більше, ніж коштує її квартира. До речі, і в квартирі ремонт робили ми. Може ви мені винні?
Тетяна довго не спілкувалася з Олексієм. Дмитро теж образився. А все ж справедливо.
***
Пізніше Ліда знайшла у будинку конверт із грошима. Адже свекруха мала намір дати грошей на ремонт квартири, а вони все зробили самі. Ось ці гроші. Без листа, без слів – і так все зрозуміло. Гроші в їхньому будинку, значить їхні.
– Ну, і що ти плачеш? Все ж гаразд. Це подяка від мами нам.
– Я розумію.
На столі стояв пиріг з лохиною, який так любила свекруху, гарячий чай. Велика родина Олексія та Ліди пила чай, та згадувала Валерію Олександрівну, яка вчинила по совісті та за велінням серця…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
