– Мамо, Люба просто втомилася, зрозумій ти її, – промимрив Костя. – Їй відпочити хочеться. А тобі нічого не варто посидіти з дітьми. Правда ж?
Мені нічого не варто було посидіти з дітьми. Просто мені було прикро, що мене у власному будинку перетворили на безоплатну обслугу, чия думка має цінність лише тоді, коли вона збігається з бажаннями невістки.
***
Я завжди вважала себе жінкою, яка розуміє. Коли Костя сім років тому привів Любу, тридцятирічну, амбітну, з вічно діловим виглядом і бездоганним манікюром, я вирішила, що не втручатимуся.
Вони купили квартиру в іпотеку, з’явилися близнюки, Пашка та Поліна, і моє життя непомітно, але міцно закрутилося навколо їхньої родини.
Щовихідних Люба привозила дітей до мене. Починалося все благодатно. Невістка говорила так:
– Ой, Зінаїдо Петрівно, ви так чудово готуєте, Пашка ваше куховарство обожнює.
Я танула, пекла млинці, намивала підлогу до їхнього приїзду. Люба спочатку допомагала, могла пропилососити у мене, привозила продукти.
Але поступово її допомога зійшла нанівець, а мої субота та неділя почали нагадувати зміну в заводській їдальні. Я терпіла.
Рідний син, єдині онуки. До того ж Костя вічно пропадав на двох роботах, щоб закрити іпотеку, і мені здавалося, що я зобов’язана створити йому надійний тил.
Але в глибині душі вже тоді починало гидко нити. Люба приїжджала до мене не в гості, вона приїжджала в камеру схову для своїх дітей та побутових турбот.
Якось Люба привезла дітей у суботу вранці й вивантажила їх у коридорі разом із величезною сумкою брудної дитячої білизни.
– Зінаїдо Петрівно, у вас же машинка потужна, закиньте, будь ласка, а то у нас пралка полетіла, прати нема на чому.
Я погодилася, звичайно. А коли розбирала речі, з кишені Пашиної курточки випав чек із дорогого спа-салону, датований минулими вихідними. Саме тоді Люба благала мене забрати дітей, бо в неї «страшна мігрень, вона лежить лежма».
Я потримала цей рожевий чек у руках. Задумалася над тим, як він потрапив туди. Подивилася на Пашку, у нього на комірці кофти виднілася застаріла пляма від шоколаду, яку ніхто навіть не намагався випрати.
Нічого не стала говорити. Склала чек у кишеню жилетки й пішла запускати прання.
Заодно переодягла онука в одну зі своїх кофт, від величини якої він був у захваті, а потім запрала пляму.
Коли Люба ввечері за вечерею ліниво їла мій фірмовий пиріг і міркувала про те, як важко сучасній жінці поєднувати кар’єру та побут, я спокійно, дивлячись їй прямо в очі, поцікавилася:
– Любочко, а мігрень твоя після масажу з аромаоліями пройшла?
На її доглянутому обличчі позначилося хвилинне роздратування.
– Пройшла, Зінаїдо Петрівно. Дякую за турботу, – відрізала вона і до самого вечора розмовляла зі мною виключно крізь зуби.
Незабаром вони поїхали, а в мене всередині залишився гіркий осад. Виходить, що я – це просто зручний ресурс для чужого відпочинку.
Сусідці по дачі, Клавдії Степанівні, нещодавно виповнилося сімдесят, і останні десять років вона жила на самоті. Одного дня ми сиділи з нею на веранді та пили чай.
Я поскаржилася на втому. Мовляв, Люба постійно залишає мені дітей на всі вихідні, а сама то по магазинах з подругами, то за місто з ними їздить, поки Костя на підробітку. Фото з відпочинку невістка не соромилася викладати на своїй сторінці, і я їх, ясна річ, бачила.
Клавдія Степанівна мовчки вислухала мене і похитала головою.
– Зіно, – тихо сказала вона, – послухай мене. Я думала, що я гарна свекруха. І все невістку повчала, як за дітьми дивитись, як готувати, як чоловіка зустрічати.
– Мені здавалося – я люблячи, я ж заради спільного блага. А потім вона одного дня зібрала валізи, забрала онуків і обірвала всі контакти. Десять років, Зіночко, десять років я не бачила своїх хлопчиків.
Вона зітхнула і продовжила:
– Син раз на місяць приїде, привезе продукти, посидить із кам’яним обличчям пів години та їде. Чи коштувала та моя правда, яку я їй в обличчя висловлювала, цієї самотності? На мою думку, ні.
– У мене інша ситуація, – подумала я. – Я ж не лізу з порадами, я просто допомагаю! І моєю допомогою безсоромно користуються!
Але, хай там як, я дала собі слово мовчати, чого б мені це не вартувало.
Але стримати цю дану собі обіцянку виявилося вище моїх сил. В одну із субот у мене вдома намічалася невелика урочистість – мій день народження, мені виповнилося шістдесят чотири роки. Прийшли мої давні подруги, приїхав Костя із сім’єю.
Я подала на стіл запечену гуску, салати, випічку. Гості сиділи за столом, атмосфера була тепла. Діти бігали по коридору.
У якийсь момент Поліна підбігла до столу, щоб взяти яблуко, і я помітила, що на ній одягнені колготки з величезною стрілкою, що лізе вгору, на самому видному місці. Пашка підійшов слідом, з носа в нього текло, а хусточки при ньому не було.
Люба в цей момент, сяючи новою шовковою сукнею і дорогим парфумом, захоплено розповідала моїй подрузі Тамарі про те, як важливо віддавати дітей у гуртки для «раннього розвитку».
Усередині все закипіло. Вся ця фальш, весь цей зовнішній блиск на тлі неохайних дітей, раптом постали переді мною в якомусь потворному вигляді.
Я згадала чек зі спа-салону, який вона, мабуть, спеціально сховала в куртку сина, щоб Костя на нього не натрапив, згадала свої ниючі від вічного приготування суглоби.
Але останньою краплею стало те, що Пашка, шморгаючи носом, потягнувся до спільної тарілки з нарізкою, і Люба гидливо відіпхнула його руку:
– Пашо, не лізь своїми брудними руками, сядь на місце, не ганьби мене перед людьми!
У мене потемніло в очах, у вухах зашуміло. Я підвелася зі свого місця. За столом одразу запанувала тиша. Я подивилася прямо на Любу.
– Знаєш що, Любо, – почала я, – ти багато міркуєш про розвиток дітей. А сама ти – погана мати. Діти в тебе недоглянуті.
– Ти на себе тонни косметики переводиш, по спа-салонах мотаєшся, поки мій син на двох роботах горбатиться, а на власних дітей у тебе вічно не вистачає часу!
Невістка здивовано дивилася на мене.
– Ти їх до мене привозиш, – продовжила я, – тільки для того, щоб свій манікюр не псувати і відпочити від них.
За столом замовкли. Тут Костя схопився з стільця:
– Мамо, ти що таке кажеш?! Припини зараз же!
Але Люба не стала кричати. Вона повільно підвелася, її очі стали холодними, як дві крижини. Вона подивилася на мене так, наче я була комахою.
– Я все зрозуміла, Зінаїдо Петрівно, – тихо промовила вона. – Дякую за вашу чесну думку. Більше ми вас своєю присутністю та нашими брудними дітьми не обтяжимо.
Вона розвернулась, вийшла в коридор, спокійно одягла близнюків, які принишкли від переляку, взяла свою сумочку і пішла.
Костя заметушився між мною та дверима, кинув на мене погляд, сповнений болю, і побіг наздоганяти дружину.
Гості почали квапливо збиратися. Мій день народження закінчився у порожній квартирі.
З того часу минув місяць. Люба не дзвонить і більше не приїжджає. Внуків я не бачила весь цей час. Костя опинився між двома вогнями, він приїжджає до мене один, по буднях після роботи, змарнівший, з темними колами під очима.
Привозить продукти, мовчки лагодить те, що зламалося, але в його очах немає колишнього тепла. На всі мої спроби заговорити про онуків він усе відмахувався, а якось сказав так:
– Мамо, Люба просила більше не привозити
