Я довго приймаю рішення, навіть важко вибрати взуття, наприклад. Так ось 5 років я зустрічалася з хлопцем, 3 роки живемо разом, то я в нього, то він приїжджає до мене.
На початку стосунків у мене було почуття, що нарешті зустріла сучасну і свою людину. Через роки 1,5 я задумалася, чому він не кличе заміж. Спочатку натякала, потім зрозуміла, що він ігнорує мої натяки, каже, одружитися хоче, але не зараз. Ще через рік я кілька разів пропонувала одружитися. На коліно не вставала, але пропонувала, він перекладав тему.
Нещодавно я сказала, раз одружуватися він не має наміру, то ми розлучаємося, і почала жити окремо. Налаштувалася забути його. Почала спілкуватися за листуванням із чоловіком із США.
В інтернеті ми знайомі з ним давно, переписувалися ще 6 років тому, потім він якось надіслав мені свою непристойну фотку, я його стала ігнорувати, сказала, що мені неприємно це бачити.
Почала зустрічатись зі своїм хлопцем, забула про всіх. Потім знову Майк мені писав щось, пропонував заміж, хоча наші розмови не вели до цього. Вони складалися з привіт, потім він просив надіслати фотку, я не надсилала, він ображався і крапка.
Так знову і знову. Писав привіт, казав, що готовий приїхати, але тоді я йому вже сказала, що в мене є хлопець і ми просто друзі. Він ображався, хоч я нічого не обіцяла. В результаті я його ігнорувала, хоча він знайшов мене в інших моїх мережах, відповідала як другу, але все зводилося до “надішли фото”, я відмовлялася.
Так от, коли я вирішила, що настав час забути мені мого хлопця, я відповіла американцю, напевно, відволіктися. Він сказав, що готовий приїхати до мене, але тут повернувся мій хлопець і зробив пропозицію, я погодилася. Зараз весілля заплановане на осінь, а у мене в голові плутанина, я взагалі не знаю, чого я хочу.
Допоможіть розібратися у собі, я не в змозі. Я начебто люблю свого нареченого, але через те, що він зробив пропозицію після ультиматуму у мене осад.
Я, розлучаючись з ним, так себе налаштувала, мовляв, він мене не вартий, розписала собі його мінуси, що тепер і не знаю, чи такий він хороший. Ще й освідчилася в коханні американцеві у листуванні, тепер совість гризе. До того ж він лікар, батьки начебто пристойні.
Окрім усього іншого, мої сумніви почалися тоді, коли я погодилася переїхати до нього. Він живе з мамою, сестричкою, дідом. Його мама періодично йде в загул. Приходить і розносить усе в будинку.
Ми не маємо грошей на своє житло, а щоб їх заробити, тільки так жити. Мої батьки в іншому місті, мати лікар, батько пенсіонер, допомагати не вони мені повинні, а я. Вибачте за сумбур, дуже треба хоч щось зрозуміти. Боюся зробити помилку.