Ми з дружиною Оленою давно мріємо про своє житло. Живемо ми в орендованій квартирі: кімнати маленькі, шафи скриплять, сусіди за стінкою кричать. От і вирішили, що настав час вже свою квартиру придбати.
Відкрили рахунок для цієї мети та почали на всьому заощаджувати: менше гуляли, у відпустки не їздили, харчувалися без вишукувань. Рахунок зростав, мрія ставала дедалі ближче. Вже навіть почали обговорювати який район оберемо, скільки кімнат і так далі.
І ось, нарешті, ми накопичили на початковий внесок. Радості повні штани! Ми вже всю карту міста вивчили: “Тут школи поряд, тут парки, а це взагалі мрія!”.
Весь цей час Олена мене підтримувала. Ми разом ходили на перегляд квартир, шукали рієлтора, займалися іншими питаннями. Я гадав, що ми на одній хвилі. Разом збирали, економили, планували. Все чесно.
Одного вечора, коли ми пили чай і обговорювали майбутній кредит, я помітив, що дружина якась дивна. Нервово на всі боки оглядається, носом шморгає, нігтями по кухлю шкребе.
– Слухай, а що коли оформити квартиру на мою маму? – видала вона несподівано.
Я в буквальному значенні похлинувся.
– У сенсі на твою маму? Навіщо?
Дружина начебто заздалегідь знала, що я так відреагую, тому одразу почала пояснювати:
– Ну, розумієш, адже мама одна. Вона пенсіонерка, а то хоч у неї щось буде своє. Ти ж знаєш, що після того, як батька не стало мама живе у його квартирі. Це житло тато купив ще до шлюбу з нею і заповів його моєму старшому брату. А якщо ми оформимо квартиру на маму, то вона буде спокійна, що я без квартири не залишуся. Спадщини мені ж не дістанеться.
У цей момент у моїй голові промайнуло безліч думок: це ж наша з Оленою майбутня квартира, ми разом накопичували, разом іпотеку платитимемо, я вже подумки там ремонт роблю і меблі обираю, а тут раптом “оформимо на маму”.
Тобто це що виходить? Ми з Оленою платимо, а наше житло вважатиметься маминими квадратними метрами?
– Стривай, – відповів я. – А я у цій події де? Ми з тобою беремо іпотеку вдвох, а квартира на твою маму? Якщо раптом що трапиться, я взагалі без усього залишусь?
Олена подивилася на мене так, ніби я сказав щось дике.
– Ну що ти одразу так… – почала виправдовуватися дружина. – Я ж не кажу, що ми там жити не будемо.
– Почекай, – перебив я її, – а я, по-твоєму, як маю на це реагувати? А мені буде спокійно, якщо я платитиму іпотеку за квартиру, в яку мене не впишуть?! , Збирали, розраховували, а тепер раптом квартира на твою маму? Може тоді вона і буде платити? Це марення.
Олена, навіть не намагайся мене переконати!
Дружина замовкла. Мабуть, я її зачепив. Але в той момент мені було не до її емоцій. У голові все крутилося: іпотека на нас двох, гроші наші спільні, а раптом щось піде так? І тут квартира, яка мала стати нашим будинком, опиняється у власності її мами?
Ми довго сиділи мовчки. Я вже був готовий піти в іншу кімнату, щоб дати дружині охолонути, але раптом вона тихо сказала:
– Я просто переживаю за маму. Вона одна, розумієш?
Я на мить пом’якшав. Начебто розумію її: мама в неї справді одна, їй важко, зі старшим сином жінка рідко спілкується, бо живе в іншому місті.
Але як квартира скрасить її самотність? І взагалі, я теж не просто так вкладаюся, це ж наш із дружиною спільний проєкт.
У результаті я видихнув, трохи заспокоївся і сказав:
– Олено, давай так: я розумію, що ти за маму турбуєшся, але квартиру на неї оформляти – це вже перебір. Ми з тобою удвох вкладаємось, разом платитимемо, і якщо раптом щось трапиться, я маю бути впевнений, що не залишусь на вулиці. Давай краще подумаємо, як мамі допомогти інакше, але житло оформимо на нас.
Дружина ненадовго замислилась, потім кивнула.
– Гаразд, ти маєш рацію, – зітхнула вона. – Просто треба було це обговорити. Вибач, що так різко.
Ми ще довго потім говорили. Виявилося, що в дружини просто багато накопичилося: за маму переживає, за нас, та й увесь цей процес з іпотекою на нервах. Загалом начебто домовилися. Вирішили поки що брати квартиру на нас двох, а для мами подумаємо, може, дачу купимо чи щось простіше.
Я, звичайно, розумію, що життя не завжди йде за планом, але твердо впевнений в одному: наші рішення мають бути спільними, а не такими, що вибивають ґрунт з-під ніг.
