Наш шлюб розсипався на друзки, і я цього не приховувала. Нема рації рятувати те, що врятувати було вже неможливо. Озираючись назад, варто було розірвати ці стосунки ще кілька років тому. Але я намагалася дати шанс шлюбу, хоч би заради наших дітей.
Де були мої очі? Може, я все ще любила Давида, а може, це просто звичка? У будь-якому разі все закінчувалося сумно. Давид влаштовував скандали так часто, що мені довелося відвезти дітей до мами.
Вона зараз на пенсії, тож поратися з онуками для неї одне задоволення. Грубо звичайно, але він, напевно, взагалі наших дітей і не любив ніколи. Адже наш шлюб так гарно розпочинався. Ми познайомилися на закордонному курорті, та ще й виявилося, що ми з одного міста.
Наш роман розвивався дуже швидко, і після приїзду ми почали жити разом. А через чотири місяці він зробив мені пропозицію, і ми закотили пишне весілля. Далі пішли діти, спочатку Богдан, потім Кирило. Давид пишався, що в нього два сини, але потім якось швидко охолонув до них…
Я помітила, що дратую його, і з кожним днем злість тільки наростає. “Інтим” наш скоротився до одного разу на тиждень, потім до одного разу на місяць, а потім зник зовсім. Я була впевнена, що він має іншу жінку. Але боялася запитати, точніше страшно було почути відповідь.
Хоча могла б і ризикнути, можливо і вдалося б уникнути наступних двох років кошмару. Він підіймав на мене руку, підколював, сердито жартував, що я худа як дошка і, так далі. Але час минав, і мені стало це набридати, я давала відсіч, і його це виводило з себе.
Усі вихідні він почав проводити із друзями, всі вечори просиджував за комп’ютером, чи приставкою, а я поралася з дітьми-погодками. Наші стосунки перетворилися на сусідські, і мені не хотілося їх продовжувати.
Я працюю вдома, і зможу себе забезпечити, розлучення я перестала боятися. Якось увечері Давид стукнув кулаком по столу, і сказав, що розлучиться зі мною, якщо я не буду його слухати, на що я відповіла: «розлучись».
Подали заяву наступного дня. Я зібрала речі, й поїхала до мами, щоб все обміркувати, та нарешті виринути з безодні нещасного шлюбу. Мама радила все обговорити, перед тим, як рубати з плеча. Ми все обговорили, й результат наших обговорень красувався відбитком долоні на моїй шиї.
Я не хотіла, щоб мама турбувалася. Але із розлученням все вийшло ще гірше. За кілька місяців мій чоловік за допомогою хабаря, просто переоформив нашу квартиру повністю на себе, а при розлученні його юрист довів, що ми з дітьми взагалі права на квартиру не маємо.
Я була в шоці! У суді він зухвало посміхався, залишаючи мене з двома маленькими синами без даху над головою. І вже нічого не можна було зробити. Я потім намагалася домовитись, мовляв, Давиде, це твої сини, так не можна.
А він сказав:
– Тепер це твої сини. Мені тоді плакати хотілося, дивлячись прямо в його зухвалі очі. Як взагалі чоловік може так відгукнутися про своїх дітей? Як можна відмовитися від них?
Ось так і закінчилося. Він перестав спілкуватися, втретє позивається зі мною через аліменти й відмовляється платити їх. Йому весь час були потрібні якісь додаткові гарантії.
Я вже нічого не хочу, навіть грошей від нього, нехай живе та розважається на своє задоволення. Думаю, що життя покарає його. Після цього він жодного разу не захотів побачити синів, хоча б просто поговорити з ними. Все обірвалося в день, коли він заговорив про розлучення.
Мама мене підтримує і, якщо потрібно, я можу лишити на неї дітей. Окрім роботи вдома, я влаштувалася у фірму на повну ставку. Житиму з мамою, поки не влаштую синів у дитячий садок, а там уже окремо винайму квартиру, і подивлюся по заробітку.
Хочу відкрити свій інтернет-магазин, можливо все вдасться реалізувати за короткий термін, щоб я могла залишити роботу поза домом. Все-таки мені дуже хочеться, щоб мої діти мали щасливе дитинство, навіть якщо вони виростуть без батька.
Відносини зараз я також ніякі не будую, і не збираюся. Розумію, що не всі такі, але розчарувалась у чоловіках, і абсолютно не можу нікому довіряти. Я вже не самотня студентка, я мати двох синів і несу за них відповідальність. І яким буде дитинство моїх дітей, тепер залежить тільки від мене. То ж я не маю права опустити руки, а так хочеться!
