Млинці Галина смажила в суботу вранці просто тому, що хотілося. Не для гостей, не з нагоди. Взяла молоко, яйця, борошно, стала до плити о сьомій ранку, поки Сергій ще спав.
Люблю цю справу, думала вона, перевертаючи тонкі кружальця на пательні. Дача, тиша, запах млинців – ось заради чого весь тиждень працюєш.
Стос вийшов високий. Сергій багато не їсть, вона також. Залишилося б повно.
У цей час за парканом з’явилися сусідські діти – усі троє. Дмитро, тринадцять років, високий, вічно скуйовджений. Середня Катя, одинадцяти років, із вічно зав’язаними кісками.
І молодший Федько, восьми років, щокастий, мовчазний. Вони тинялися вздовж паркану – просто так, знічев’я. Сусіди жили на дачі все літо, батьки цілими днями копалися на городі, діти були надані самі собі.
Галина подивилася на стос млинців. Подивилась на дітей.
– Агов, – покликала вона, – хочете млинців?
Дмитро обернувся.
– Хочемо, – просто сказав він.
Вони прийшли, сіли за садовий стіл, їли акуратно – сказали дякую, Федя двічі. Потім пішли. Галина прибрала зі столу і подумала: хороші діти.
Сергій вийшов до дев’ятої, спитав, куди поділися млинці.
– Сусідських дітей нагодувала, – сказала вона.
– Зрозуміло, – сказав він без особливих емоцій.
***
Наступними вихідними діти прийшли самі.
У суботу, близько першої години дня Галина якраз розігрівала суп. Усі троє, Дімко попереду.
– Здрастуйте. А ви готуєте щось?
Галина мить помовчала.
– Суп, – сказала вона.
– А нам можна?
Вона їх погодувала. Ніяково було відмовити – діти ж, не чужі, сусідські.
У неділю знову прийшли – до обіду. Вона зварила картоплю, вистачило на всіх.
Наступними вихідними – знову в суботу та в неділю. Потім Дімка почав приходити ще й вечорами – один, без молодших, просто так, постояти за столом, поки Галина щось робить на кухні.
Якоїсь миті вона зрозуміла, що готує вже з оглядкою: а що як прийдуть, треба зробити більше. Її суботній ранок із тихим задоволенням біля плити перетворився на заготівлю їжі для непередбаченої кількості людей.
Сергій спостерігав мовчки. Кілька разів питав:
– Ти не думаєш, що то вже занадто?
– Діти ж, – казала Галина.
– Діти з батьками, – зауважив Сергій.
– Батьки ж зайняті.
– Галь, це не наші проблеми.
– Ну, не виганяти ж їх?
Сергій знизував плечима і йшов у город.
***
Все змінилося однієї суботи в серпні.
Галина стояла біля плити, смажила млинці – знову млинці, вже не за бажанням, а тому, що їх легко зробити багато.
Дмитро сидів за столом і дивився в телефон. Катя крутилася поряд. Федір заліз на гойдалку в саду – ту, що Сергій зробив для племінників.
Галина перевертала млинець і думала, що сьогодні вони з Сергієм хотіли поїхати на озеро. Встати раніше, провести день удвох. Не з’їздили – поки снідали, уже прийшли діти, вже ніяково їхати.
Дімка підняв голову від телефону і сказав:
– Галино Петрівно, а у вас є сметана до млинців?
Вона обернулася.
– У холодильнику подивися, – сказала вона, – і одразу ж подумала: навіщо сказала?
Дімка підвівся, відчинив холодильник – упевнено, як у себе вдома, – дістав сметану, поставив на стіл.
Галина дивилася на це і мовчала.
Потім поклала йому млинець на тарілку та подумала: щось пішло не так. Коли – незрозуміло. Просто її кухня стала прохідним двором, а вона – кухарем за замовчуванням.
***
З Сергієм вона поговорила ввечері – коли діти нарешті пішли, і вони сіли на веранді з чаєм.
– Сергію, я не знаю, як це зупинити.
– Просто скажи, що сьогодні не вийде, – сказав він.
– Це ж діти.
– Галю,- він говорив спокійно, без роздратування,- це діти сусідів! У них є батьки. Вони знають, що діти ходять до нас?
– Не знаю.
– Ось у цьому й питання!
Галина думала.
– Може, поговорити з ними?
– Може.
– Але як? Що я скажу – ваші діти мене об’їдають?
– Скажи, що діти часто приходять, ти рада, але хотіла б знати, чи вони в курсі.
– Це ж ніяково!
– Менш ніяково, ніж годувати трьох чужих дітей щовихідних до кінця літа.
Галина мовчала. Дивилася на темний садок.
– Я ж сама це почала, – сказала вона.
– Ти зробила це один раз, – сказав Сергій. – Один раз – це не зобов’язання на весь сезон!
***
З сусідкою Галина зіткнулася біля хвіртки в неділю – та йшла з грядки з пучком кропу, втомлена, засмагла.
– Марино, – сказала Галина, – можна на хвилину?
– Звісно, що сталося?
– Нічого страшного. Просто хотіла сказати – ваші діти у нас часто бувають, я годую їх іноді. Ти знаєш?
Марина здивувалася – чи вдала.
– У курсі, звісно. Вони говорили. Ти не проти?
– Ну, я хотіла уточнити, – обережно сказала Галина. – Вони приходять щовихідних, кілька разів на день. Я не проти пригостити іноді, але щодня – це вже багато. Я не завжди готова.
Марина здивовано дивилася на неї.
– То скажи їм, – сказала вона просто.
– Вони ж діти. Ніяково гнати дітей.
– Ну, Дмитру тринадцять, він розуміє. Скажи, що сьогодні не вийде, – Марина говорила без образи та без особливого інтересу – як щось не значне. – Я їм скажу, щоб не набридали.
– Дякую.
Марина кивнула і пішла далі. Розмова зайняла дві хвилини.
Галина стояла біля хвіртки та думала, що може все не так страшно. Побалакала – і нічого, ніхто не образився.
***
Наступної п’ятниці вони з Сергієм приїхали на дачу пізно ввечері – після заторів, втомилися. Розклали речі, поставили чайник. У двері постукали.
Галина відчинила. Усі троє – Дмитро, Катя, Федя. Дімка дивився з-за плеча.
– Добрий вечір. Ми знаємо, що ви приїхали. Мама сказала.
Галина глянула на них. Потім озирнулася на Сергія – він стояв у дверях веранди та мовчки дивився на неї.
– Діти, – сказала вона, – сьогодні ми тільки-но приїхали, я нічого не готувала. Приходьте іншим разом.
Дмитро секунду помовчав.
– А завтра?
– Завтра – побачимо. На добраніч, – вона зачинила двері.
Коли повернулась до хати, Сергій мовчки налив їй чай.
– Отак і треба, – сказав він.
– Тобі легко говорити.
– Ти ж зробила. Значить, не так уже й важко.
***
За кілька днів сусідка з іншого кінця вулиці, Зоя Іванівна, тиха пенсіонерка, яка знала все про всіх, – гукнула Галину.
– Галочко, я хотіла тебе спитати. Твоя сусідка Тетяна хвалилася, що ти сама кличеш її дітей, тобі подобається їх годувати. Що ти бездітна і тобі так веселіше.
Галина обімліла.
– Коли хвалилася?
– Того тижня у Смирнових. Там було кілька сусідів.
Галина мовчала мить.
– Зрозуміло, – сказала вона, та сіла на лаву біля яблуні.
Значить, ось як. Вона не просто стала зручною – вона стала історією. «Сама кличе. Бездітна, їй подобається годувати чужих дітей». Ніхто не питав, чи подобається їй насправді!
Ніхто не думав, що вона може мати свої плани на суботній ранок. Її доброта перетворилася на чужу зручну історію – і ця історія тепер жила окремо від неї між сусідами.
Сергій знайшов її там же, на лавці.
– Що трапилося?
Вона розповіла. Він слухав мовчки, потім сів поруч.
– Галю, ти засмутилася?
– Так, – сказала вона. – І злюся! Не на дітей. На те, що один нормальний жест перетворили на мій обов’язок. І придумали мені заразом і біографію.
– Що робитимемо?
Вона подумала.
– Нічого спеціального. Захочу пригостити – пригощу. Не захочу – не буду. І пояснювати нічого нікому не стану.
– Звучить розумно.
Вони помовчали. У саду пахло яблуками – перші почали падати, ранні. Десь за парканом сусідські діти ганяли м’яч.
Галина встала.
– Я піду поставлю тісто, – сказала вона.
– На млинці?
– На пиріг. Для нас двох.
Сергій посміхнувся.
Вона пішла на кухню. Дістала борошно, яйця, масло. Робила все не поспішаючи, із задоволенням – так, як робила того ранку, перш ніж все пішло не туди.
Було тихо, тепло та добре. Ось заради чого, власне, й потрібна дача. А все інше, – то дрібниці, які треба виправляти, навіть, якщо комусь це не подобається…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
