– Ваш красень? – Чоловік із суворим обличчям втяг у хвіртку Гошку, що упирається.
Він міцно стискав тоненьке зап’ястя. Гошка приречено волочився за ним. Обличчя його з великими краплями поту зблідло так, що я бачила кожну синю жилку, що б’ється під шкірою: на скронях, на переніссі. Мені здалося, що він ось-ось знепритомніє.
– Відпустіть його! Негайно!
Я кинулася до сина. Міцно притиснула його до себе, намагаючись закрити, захистити від усього зла на світі.
– Маленький мій, рідний, тихо, все гаразд. – повторювала монотонно, як закляття.
Чоловік дивився на мене докірливо.
– У наш час, якщо малого дорослий до батьків привів, одразу потиличником нагороджували. Не розбираючись. А ти над ним квокчеш, як курка. Зрозуміло, чому злодієм і хамом росте.
Гошка трясся під моїми руками. Я ще міцніше стиснула його тендітні плечі.
– Що сталося?
– Це перше, що треба було спитати. – сердито відповів він, зневажливо дивлячись на те, як я хитаю і заспокоюю дорослого на його погляд хлопчика. – За полуницею заліз. Та більше потоптав, ніж зірвав, паразит такий.
– Ви можете зараз піти? – Відчуваючи, що ще трохи, і я вже не зможу заспокоїти Гошку, попросила я. – Я прийду до вас. Заплачу за ягоду. Дім скажіть.
– Шістнадцятий. Сині ворота, – чоловік махнув рукою і вийшов із двору.
– Я, я, я, н-не хотів… – видавив із себе Гошка і його знудило.
Так з ним бувало завжди, коли він хвилювався, чи боявся чогось.
– Тихо, мій хороший, заспокойся. – Я підхопила його на руки і понесла до умивальника.
– Господи! – у двір вбігла моя подруга та сусідка Тетяна. – Що сталося?
– Танюшо, ти почекай, гаразд. Я зараз.
“Зараз” розтягнулося на тривалий час. Гошка ніяк не міг заспокоїтись. Він здригався, судомно притискався до мене, потім так само різко відштовхував.
– Ти більше не любитимеш мене? – нарешті видавив він. – Віддаси назад?
– Ну, що ти, дурненький. Нікому я тебе не віддам. І любитиму. Синку, ти спробуй заснути, гаразд? Або просто полеж із заплющеними очима.
– Я не собі, – раптом знесилено пробурмотів він. – Я Ліні хотів…
Я погладила його по голові та вкрила легким покривалом. Така слабкість та апатія завжди змінювали у Гошки періоди буйства. Тепер він трохи поспить.
– Що трапилося? Я звелася вся.
Тетяна сиділа за столом біля вікна. Кава, яку вона мені заварила, вже охолола, і я, подумавши, сунула кухоль у мікрохвильову піч.
– Давай нову зроблю, – подруга дивилася співчутливо та запитливо.
– Не треба. – відмахнулася я, виймаючи з нутра мікрохвильової печі гарячу посудину.
– Де Віталік із дітьми?
– Вони в місто поїхали за рештою речей. Він тільки Колю та Ангеліну взяти хотів, а малеча теж напросилася. Самір допомагати поїхав, а Соня обіцяла за Ліною наглядати.
– А Гошка чого не з усіма?
– Він майже не відлипає від мене зараз. А тут я із прибиранням завозилася, він у дворі грав. Ну а потім це.
– Що це? Ксюхо, ну що з тебе все кліщами тягнути треба.
– Та нісенітниця загалом, у город до якогось мужика заліз. А той його впіймав і привів додому. Тань, коли я Гошку побачила, думала збожеволію. Він знову такий самий білий став, як тоді. Думала, без швидкої не обійдемося.
– Що за чоловік?
– Не знаю. Сказав, із шістнадцятого будинку.
– Макар? – здивувалася Тетяна. – Дивно. Він взагалі нормальний дядько, не скандаліст. Хочеш, поговорю з ним.
– Не треба. Я сама. Обіцяла, що зайду, гроші за полуницю віддам.
– Не візьме він, – похитала головою Таня. – Макар, хоч і суворий, але рвачем ніколи не був. Справедливий мужик.
– Справедливий! – пирхнула я. – Дитину налякала до напівс мерті твоя справедливість. Ні. Сама піду. Мало що. Нам тут все літо жити.
У сусідній із Тетяною будинок ми приїхали на літо. Власне, сам цей будинок теж майже Тетяни, – будинок її рідного брата Дмитра.
Дімка поїхав по роботі в інше місто на тривалий час, а будинок залишив під наглядом сестри. Знаючи, що це літо з дітьми доведеться провести в місті, Тетяна з його дозволу запропонувала нам переїхати сюди. Ми з чоловіком погодились. Бо нічого дітям сидіти в задушливому мегаполісі.
Не встигли приїхати, і ось тобі одразу історія.
Попросивши подругу постежити за сплячим Гошкою, я взяла гаманець і вирушила шукати будинок із синіми воротами.
* * *
По будинку було видно, що живе там добрий і міцний господар. Все виглядало надійно і добре зробленим. З вулиці через ґратчасту огорожу було видно акуратні грядки.
Я постукала, загавкав собака, але відчиняти господар не поспішав. Пішов кудись, мабуть. Я розвернулась, щоб йти додому, але хвіртка відчинилася, і Макар похмуро пояснив:
– У льоху був. Не одразу почув. Проходь.
Те, що він звертався до мене на “ти”, анітрохи не дряпнуло свідомість. Він явно старший, і потім, це звучало не грубо, а скоріше по-свійськи, наче ми давно й добре знайомі.
– Я гроші принесла. Збитки…
– Бач, збитки, – посміхнувся він. – Сховай. Гроші твої мені не потрібні. Не в них річ. Ходімо.
Ми пройшли через чисте, акуратно виметене подвір’я і потрапили на той самий город, що я бачила з вулиці.
– Дивись ось.
Акуратні грядки полуниці в деякий місцях були потоптані. Так, Гошка не особливо обережний був.
– Поспішав, – спіймавши мій погляд, пояснив господар. – Найбільші ягоди рвав, а решту під підошву. Я з собакою пішов до річки. Повернувся, а тут…
– А хвіртку що ж не зачіняєте? – Намагаючись якось виправдати городній вандалізм Гоші, пішла у наступ я.
– Та я тут із народження живу, – посміхнувся він. – Усіх знаю. І мене усі. Злодіїв у нас зроду не було. Прикрив та й пішов.
– Якщо грошей не берете, то навіщо покликали? – Я почувала себе ніяково. – Прийміть мої вибачення. Я розумію, що недобре вийшло, але він же дитина.
– Великий уже хлопець. А ти з нього кого ростиш? – суворо зауважив Макар. – Замість покарати, сюсюкаєш. А потім виростають з таких нахаби та злодії. Я його впіймав, а він замість того, щоб перепросити, матом на мене. Та кричить ще.
– Вибачте його, – я відчула втому, що раптово накотила. – Скажіть, а ви йому щось казали?
– Сказав. Сказав, що раніше зі злодіями не церемонилися. Вкрав – руку, раз, і сокирою.
В очах у мене потемніло. Зрозуміло. Мені треба було пояснити. Захистити Гошку. Щоб він не думав про нього так. Насилу перевела подих і тихо сказала.
– У цього хлопчика батько на його очах сокирою урвав віку матері та брату із сестричкою. Гошка ледве встиг сховатись. А за полуницю ви пробачте нам, будь ласка. Він її не їсть. Зовсім.
Я повернулася, щоб піти, але він утримав мене.
– Стривай. Зайдімо до хати.
Сама не знаючи, чому я слухняно пішла за ним.
– Як так? – коротко запитав він.
– Гошка прийомний, – взявши себе в руки, пояснила я. – Він нещодавно у нас. Не звик ще. А ягоду вашу з вулиці побачив. Я сама залюбувалася. Вирішив, мабуть, молодшій нарвати. Я поясню йому, що не можна так. Обов’язково.
– А молодша ваша?
– Наш тільки старший – Коля. – Я вже взяла себе в руки. – А Галя, Самір, Соня, Гошка та Ліна – названі всі.
– Ось як, – він задумливо потер підборіддя. – То ти ж молода начебто. Чого своїх не народ или?
– Пол оги складні були. Лікарі сказали, що більше дітей не буде. А ми з Віталіком, це мій чоловік, вирішили: це знак. Потрібно допомогти тим дітям, які вже з’явилися на світ.
– Молодець у тебе мужик. Правильний, – похвалив Макар. – Я не зміг би. Своїх двох виростив. Люди з них гідні вийшли. А щоб чужих… Як тебе?
– Ксенія.
– А я Макар. Ти, Ксеніє, пробач мені, адже я не знав. Не шкода мені цієї ягоди. Просто дивитись боляче, якими діти ростуть зараз.
– Батьки їм до армії ду пу витирають, а вони працювати, вчитися не хочуть, поваги до старших, до праці немає. Нас інакше виховували.
– Я розумію. Звичайно, вам незрозуміло, чому син нашкодив, а мати його обіймає та цілує за це. Просто у нього страх, і ми нічого не можемо з ним зробити.
– Він тільки мені й вірить поки що. Чоловіків боїться, навіть мого чоловіка. І лаявся тому, що захищався. З ним уже було таке, коли Віталік м’ясо посікти вирішив.
– Самі тоді заспокоїти не змогли, довелося викликати швидку. Ви не думайте, ми і до лікарів ходимо, і до психолога. Усі кажуть, потрібен час…
– І що, всі такі?
– Та ні, що ви. Ми ж спочатку хотіли лише дочку названу взяти. Знайшли Галю. Говорили, що в неї із серцем проблеми, відставання у розвитку. Але ж ми взяли. Оперативне втручання зробили, зараз все добре.
– А відставання не було ніякого. Занедбаність просто, педагогічна. А потім мама Галини, яку прав позбавили, ще одну дівчинку народ ила. І туди ж, в дитячий будинок.
– Соня у нас дуже домашня дитина. Самір та Ліна смагляві діти, таких не дуже беруть. До того ж у Ліни пальчиків на одній ніжці немає.
Ми помовчали. Макар скрушно похитав головою.
– А Гошка, він сам до мене підійшов, коли я до Ліни приходила. Підійшов і притулився. Вихователі кажуть, що я, мабуть, на маму його схожа. Бо раніше ні до кого не підходив.
– Його хотіли до корекційного інтернату відправляти. Нас відмовляли брати його. А він добрий, Ліну дуже любить.
– Макаре, я піду. Там Тетяна з Гошкою залишилася, та й чоловік із дітьми зараз приїхати має. Ви не хвилюйтеся, ми вам більше не завдамо неприємностей.
* * *
Наступного дня ввечері в хвіртку постукали. Коля побіг дивитися і повернувся дуже здивований.
– Мамо, там дядько якийсь приходив, ось просив тобі передати. Сказав, що Ліні.
Біля ніг старшого сина стояло велике відро повне добірної запашної полуниці. Як кажуть, – світ не без добрих людей…
Ось така сумна життєва історія до вашого прочитання! Читайте із задоволенням та залишайте свої слушні думки в коментарях! Підтримайте автора вподобайками, – вам не складно, а мені приємно!
