Насправді ніщо не віщувало біди. Зрозуміло, я помічала, що Андрій завжди виглядає з голочки, обожнює порядок і непомітно поправляє серветки та прилади в ресторані, але я не надавала цьому значення. А бездоганний зовнішній вигляд взагалі списувала на те, що він просто намагається справити на мене враження.
До речі, він вже був одружений, але розлучився п’ять років тому. Звичайно, коли я дізналася про це, подумала, що жіночка – справжня дурепа, раз впустила такого чоловіка. А тепер бачу, що дурепа – це я, бо повелася на блискучу обгортку і не задумалася, чому Андрій у свої сорок років так і не зміг ні з ким ужитися.
Чим заповнені мої дні? Закидами та нескінченним занудством:
-Хто тебе вчив так складати шкарпетки? Чому ти не пересипала крупи у баночки? Я навіщо купив їх стільки? Бачиш, вони навіть підписані: “Рис”, “Греча”, “Вівсяні пластівці”. Невже це так важко?
Спочатку я намагалася жартувати:
– Дивися, тут тільки одна баночка для рису, у мене їх три види: басматі, коричневий та кругло зерновий. Як же бути? І під сочевицю немає окремої банки. Ти що, не любиш сочевицю?
Я думала, що Андрій засміється, але він насупився і сказав тільки:
-Так, справді, ти маєш рацію.
Вже за кілька днів у мене були баночки під різні види рису, для сочевиці, нуту і чогось там ще, а я поступово почала перетворюватися на невдоволений смайл. Незабаром з’ясувалося, що перфекціоністи просто не розуміють, чому нормальні люди не кладуть речі на свої місця, і це доводить їх до сказу.
Наприклад, пульти від телевізора, кондиціонера, люстри. Усі вони лежать у спеціальному пеналі, у порядку. І не приведи мене Господь кинути один із них просто на дивані. Для Андрія це катастрофа світового масштабу, моя “спроба принизити його” і просто неймовірна неохайність, яку не можна прощати.
Але перфекціонізм – це не тільки про ідеальний до нудоти порядок. Це ще й про те, що все життя підпорядковане строгому, дуже строгому порядку. Якщо Андрій запланував, що в неділю ввечері ми йдемо на прогулянку, повірте, вона відбудеться, навіть якщо я при смерті, а з неба летітимуть ракети.
А в ліжку? На жаль, я не розслабляюся зовсім, тому що змушена виглядати максимально ефектно у будь-якій позі. Про яке задоволення тут може йтися? Правильно, ні про яке. Я намагалася порозумітися з чоловіком, казала, що нічого не відчуваю. Це його засмучує (смішно, так?), але міняти себе він не збирається.
А найцікавіше те, що слово “перфекціоніст” Андрій сприймає як комплімент і навіть пишається цим.
Тепер питання: чому ж я не розлучаюся з ним і продовжую терпіти всі його витівки? Все просто, при масі своїх недоліків Андрій досить добре забезпечує нас, він не палить, п’є лише дорогі напої та в дуже малих кількостях. У цьому плані мені з ним комфортно і я не можу уявити себе з іншим чоловіком.
Виходить замкнене коло, яке ніяк не можна розірвати. І є ще одне ускладнення: нещодавно я помітила за собою деякі зміни. Підозрюю, що скоро нас буде вже троє. Щоправда, знову починаю переживати, а чи підійде дитина під стандарти Андрія. Раптом вона буде недостатньо гарною і розумною?
Це не перша моя вагітність, а третя. Від перших двох я позбулася все з того ж страху не догодити чоловікові. Якось ми гуляли набережною і він побачив хлопчика, який захопив його ангельським зовнішнім виглядом.
– Якщо у мене і буде син, то тільки такий! – Заявив тоді Андрій.
Дитина і справді була дуже гарненькою, і вона єдина, хто сподобався моєму чоловікові. А до цього він завжди негативно відгукувався про дітей наших родичів, друзів чи знайомих. Ще б пак, адже вони звичайні діти, милі, але не блискучо красиві. А часом і відверто страшненькі.
Про те, що я двічі позбавлялася плода на ранніх термінах, Андрій не знає. А я боюся, що якщо зроблю це й втретє, можу назавжди залишитись бездітною. Принаймні так мені говорив лікар. Загалом, мені всього двадцять вісім, і я думаю, що маю ще час. А якщо ні?
І чи не втече від мене Андрій, якщо я не зможу подарувати йому дитину? Не знаю. Не хочу його втрачати. Звикла чи що. Хоч плач.